— Юнаки, чоловіки та діди повинні робити тільки те, що їм до снаги, — крикнула стара Сусанна, — і тоді все буде як слід! За наших часів вони нічого не боялися, і тепер нічого не боятимуться. Ми будемо за них рахувати ворон і дивитися на вечірню зорю, а дівчата молитимуться за них і подаватимуть їм червоні перев’язі, як вони повернуться додому, і вони принесуть нам чужого добра, тож у нас ніхто не знатиме нужди, як і старий Восич у Воднянах і старий Любомир у Дудлебах.
— А в який бік Моравія? — запитала жінка середніх літ, що сиділа поряд із чоловіком у грубій свиті.
— Азело, треба йти до Светлика, де рубають дерево на нову церкву, — сказав суддя з Мокрої, — а потім через ліс уперед і вперед аж до садиби Ветжні, де живе Діт, а звідти до Крумлова, потім до Дудлебів, де вже немає лісу, далі є жупа під назвою Чинов, туди треба йти цілісінький день, щоб уранішнє сонце було по праву руку від тебе, а потім треба йти проти вранішнього сонця, ще день, а то й два, і нарешті ти прийдеш до Моравії.
— А земля там родюча? — запитав чоловік у грубій свиті.
— Набагато родючіша, ніж ти думаєш, — відповів старий Венгарт із Фридави. — Тепер там сидять князі, які походять від нашого князівського роду, і Моравія повинна служити нам. Але колись вона була могутньою державою, там правив Сватоплук, але не той Сватоплук, з яким я воював.
Після цих слів підвівся й заговорив чоловік у білій смушковій шапці, білому ягнячому кожусі, шкіряних штанах і міцних чоботях:
— Люди, я повинен дещо сказати вам. Мій шлях найдальший. Я ще маю йти до гори Лучовіце до своєї кам’яниці, тож мушу тепер вирушати, і мій брат також. Ми були в Баварії в Айґені, купували великі шаплики. Крамар, що їздить на бідці і в Гауценберґ, і в Брайтенберґ, і на гору святого Ульріха, і всюди навколо, розповідав нам, перше ніж ми виїхали лісом на Красні Планіні, як там у Моравії. Князь Вратислав із Брно — страшний чоловік. Він забиває всіх, хто суперечить йому. Вони хотіли замордувати превелебного єпископа Оломоуцького, і навіть коновка самоцвітів не врятувала б його, якби він не втік до превелебного єпископа Пассауського. Бувайте здорові, я мушу квапитись. Лукасе, скільки я винен?
— Тринадцять пфенігів, — мовив шинкар.
— Ось тобі тринадцять пфенігів, — сказав чоловік. — Бувайте здорові!
— Бувай здоровий, Андреасе! — вигукнув суддя з Черної. — Перекажи наше вітання людям там далі на Влтаві в Лісовому краї!
— Перекажу! — відповів чоловік.
— Бувай здоровий! — гукнуло багато голосів.
— Бувайте здорові! — відказав чоловік.
Разом із чоловіком, що сидів поряд із ним, він пройшов перед лавою між людьми і столом, підійшов до дверей і вийшов надвір. Коли двері за ними зачинилися, суддя з Мокрої проказав:
— Пора вже й нам виходити на шлях, нам треба йти дві години, а по снігу то й довше. А про превелебного єпископа казали правду, нині тяжкі часи, і єпископ у волосяниці кається в Пассау.
— Зате в церкві він у пишних шатах, — кинув хтось.
— Бо так треба, це ж Божа служба, — зауважив якийсь чоловік.
— Тоді ми теж ідемо з вами, — сказав суддя з Черної, — бо ж ви й так ідете через Черну, а за балачками час швидше минає.
— Атож, через Черну, тож ходімо з нами, — запросив суддя з Мокрої.
— Тоді й ми, з Кутової вирубки, теж підемо з вами, бо й нам по дорозі, — сказав якийсь чоловік.
— Авжеж вам можна йти, — погодився суддя з Черної.
Чимало людей платили шинкареві гроші за те, що з’їли та випили вони та їхні ближні, а потім чоловіки та жінки з Мокрої, з Черної і Кутової вирубки попрощалися і вийшли з шинку.
— А ми, з Каменного, маємо перед собою ще дальший шлях, але поки що не йдемо, — проказав чоловік із рудим волоссям.
— А ми йдемо, — мовив Венгарт із Фридави. — Вітіко, бувай здоровий і думай про нашу справу.
— Думатиму, — запевнив Вітіко, — і ти теж пам’ятай.
— Я не забуду, — мовив Венгарт, потім заплатив і з кількома чоловіками, однією жінкою і однією дівчиною пішов надвір.