Нарешті надійшов кінець березня і сніг почав танути. Влтава позбулася криги і знову показала свої темні води, а на сонячних схилах уже прозирали перші латки землі.
У Лісовому краї з’явився посланець, який сповістив, що люди повинні готуватися до війни. Князь навесні рушить на Моравію, щоб упокорити моравських князів. Військо має збиратися в таких містах, як Бенешов, Домашин, Пелґржимов, Часлав і Вілімов.
Посланець, принісши цю звістку, рушив до Черної і Дольні Вітавіце. А Вітіко скликав людей і повідомив їм:
— Хто, як і я, вважає, що нам треба поговорити про війну, нехай приходить після обіду до великого хреста на майдані перед церквою.
Коло хреста зібралося дуже багато людей, прийшли навіть жінки, дівчата та діти. Вітіко сказав їм:
— Тепер настала пора, коли може стати в пригоді все, що вже приготоване. Великий князь не терпить багатих гнобителів і захищає тих, кого можуть гнобити. Він вирушає проти тих, хто прагне гнобити, і разом із ним вирушають ті, хто може стати жертвою гноблення. Я багато не говоритиму. Ви знаєте, що сталося рік тому навесні. Хто з нас хоче піти на війну і вже підготувався, може йти. Ви знаєте й місця, де треба збиратися.
— Я йду! Я йду! Я йду! — загукали майже всі, хто стояв на майдані.
— І Вітіко має бути нашим проводирем! — гукнув чийсь голос.
— Вітіко має вести нас! — крикнули всі збори.
— Люди і друзі, — знову заговорив Вітіко, — подумайте ще раз про те, якою була минула війна. Тепер усе може бути по-іншому, а може бути й так, як уже відбувалося, ми цього не знаємо. Якщо ви довіряєте мені, я поведу вас, як водив колись від Праги до Плани, до князя, і ясновельможний князь тоді вже вирішить, що робити далі.
— Ми хочемо бути разом, ми хочемо всім ділитися один з одним і хочемо допомагати один одному! — крикнув Адам, полотняний ткач.
— Авжеж, ми хочемо цього, ми не хочемо розставатись! — крикнув муляр Пауль Йоахим.
— Ми хочемо міцно триматися гурту! — крикнув пастух Тобіас.
— І хтось із нас повинен вести нас! — вигукнув молодий Матіас.
— Тільки один чоловік із нас! — крикнув дудар Авґустин.
— Вітіко керував краще, ніж зелений лицар! — гукнув цимбаліст Ламберт.
— Він командував краще! — крикнув Андреас.
А потім закричав коваль Петер Лауренц:
— Та не галасуйте, ви нічого не розумієте, ми склепані разом і нас годі розірвати, це робить нам честь, і кожен з нас бачив, хто тямить у війні, а проводир — це залізна рука, що тримає меч.
— Ми — військо і здобудемо, що нам належить! — крикнув стельмах Стефан.
— Якби ви лише знали, що воно є і як воно є, — гукнув скрипаль Том Йоганнес, — і якби лише дослухались до поради чоловіка, що через скалічені руки вже не годен воювати, зате має одну думку.
— Тож кажи нам свою думку, — мовив Матіас.
— Тоді б я тобі допоміг, — сказав скрипаль, — але я ношу свою думку тільки з собою і вона більше допоможе моїй лівій руці, ніж твоя — твоїй правій.
— Ми вже були колись на горі Високій і мали там провід, тож так і далі повинно бути! — гукнув гірник Філіп.
— Люди і бойові товариші, — заговорив Вітіко, — ясновельможний князь ушанував вас на тому бойовищі і вшанував на мурах Праги, він записав ваші імена в одній книжці і сказав, що хоче краще пізнати вас; ясновельможний князь чинитиме тільки те, що є, і те, як складається, і те, що дає вам користь. Він зважатиме на ваші бажання, і високі люди сприятимуть тому, щоб він поважав їх, і якщо я зможу посприяти чимсь, то я це чинитиму, і все буде справедливо.
— Скоро буде все справедливо, — проказав тесля Давид.
— І я теж скоро діятиму так, щоб усе було справедливо, — запевнив коваль. — Я поговорю з князем.
— А я ще більше сприятиму цьому, — проказав скрипаль Том Йоганнес.
— Отож, як на мене, — озвався Вітіко, — треба полишити всі запитання і перейти до порядку й розподілу.
— До порядку й розподілу! — гукнули численні голоси.
— Отож усі, хто навчився їздити верхи, повинні зібратись в одне місце, — звелів Вітіко.
Чоловіки поділилися, і майбутні вершники стали осторонь. Серед них були Віт Ґреґор, Маз Альбрехт, Ламберт, Філіп, Авґустин, Урбан, Матіас, Андреас і ще багато молодших і старших чоловіків.
— Хто має коня і вміє їздити верхи, — знову озвався Вітіко, — візьміть із собою в похід коня. Навіть якщо таких людей буде не дуже багато, щоб сформувати кавалерійський загін, ми однаково хочемо повести на війну ще й кінноту. Перекажіть це й тим, хто відсутній, але все-таки хоче піти на війну. Ви повинні спорядитися так, щоб мати змогу воювати й пішими, стоячи ногами на землі.