— Венгарте, вітаю тебе, — привітався Вітіко. — Добре, що ми зібралися, а тепер спробуймо впорядкувати все так, як буде найкраще.
Вітіко та Венгарт приєднали загін до воїнів із Плани.
Як Венгарт розмовляв із Вітгіко, так і люди з кожного загону, який прибував у Плану, розмовляли з ним, і їхні загони додавали до вже наявних. Потім уже прагнули почати похід і визначили день його початку.
Уранці того дня воїни зібралися на майдані перед церквою. Піші воїни з Плани мали білу корогву, посеред якої видніло щось темно-червоне. Ту корогву ніс Рупрехт, дорослий син Романа, зеленого ткача. Вершники з Плани теж мали таку корогву, але меншого розміру. Цю вже ніс на своєму списі гірник Філіп.
Вітіко запитав, хто звелів виготовити корогви і що вони означають.
— Я звелів, і люди погодилися, — відповів коваль. — Посередині там стоїть червона лісова троянда, а зіткав ці корогви Христ Северин, дівчата прикрасили їх стрічками і каймою.
Нечисленний загін із Митини теж мав білу корогву з темно-червоною лісовою трояндою.
— Вітіко, — звернувся чоловік, що був у великих дерев’яних черевиках, коли відбувалися збори в Митині, — ти мав на горі Високій білий щит, на якому була намальована червона дика троянда, а Гульдрик казав, що твій рід ще за сивої давнини привіз троянди з Рима і що троянди принесуть багато добра з чужоземних земель, з Італії, тому ми й зобразили троянду на корогві.
Люди з Дольні Вітавіце мали блакитну корогву та короговку, люди з Черної — білі, люди з Мокрої — зелені, люди з Фримбурка — малинові, люди з Кутової вирубки прив’язали до тички пір’їни шуліки, люди з Ратової вирубки мали білі хрести, люди з Каменного — червоні, а в людей із Черної тріпотіла на одному списі небесно-блакитна стрічка.
— Люди, — звернувся до всіх Вітіко, — ясновельможний князь Владислав торік навесні дав усім людям, які походять із Лісового краю, велику малинову корогву, щоб позначити, що вони становлять один підрозділ, тож і цієї весни він знову дасть вам корогву, і нехай під тим знаком одержать перемогу всі ті знаки, які принесли ви!
— Вони переможуть! — загукали численні голоси.
— Те, чого ви не потребуєте щомиті, поскладайте на в’ючних тварин, — наказав Вітіко.
Швець Себастьян стояв із більшою торбою, ніж навколишні воїни.
— Що ти там приніс? — запитав Вітіко.
— Я маю в торбі гарні вироби з сириці, я виготовив їх для продажу багатим людям, — відповів Себастьян.
— Що ж, знайди бодай одного покупця за таких часів, — побажав Вітіко, — але нав’юч це все на якогось в'ючного коня. — Потім Вітіко звернувся вже до всіх: — Люди, а тепер ми попросимо Бога про його допомогу, як ми вже просили і просимо тепер, бо ж ми боремося за правду.
Проказавши ці слова, Вітіко спішився, передав вузду в руки Раймунда й пішов до церкви. Вслід за ним і люди пішли до церкви, заповнили її, скільки вона могла вмістити їх, а решта скупчились під дверима й стояли там.
Відправили утреню, люди в церкві поставали навколішки на підлогу, а люди перед церквою стали навколішки на сніг, вершники спішилися й стали навколішки коло своїх коней.
Після відправи священик поблагословив людей у церкві, а потім підійшов до дверей і благословив людей за межами церкви. Після благословення люди встали зі снігу, попрощалися ще раз із родичами та друзями і намагалися стати на свої місця. Люди з церкви повиходили надвір, теж попрощалися зі своїми ближніми і стали в свої підрозділи. Вітіко в супроводі священика пішов до свого коня. Там він попрощався зі священиком, із Мартином і Люсією і сів верхи на коня. Авґустин, Урбан і Матіас уже сиділи на конях поряд із Вітіко, щоб мати змогу під час походу швидко передавати його накази в місця, де вони могли бути потрібні. Раймунд і Якоб поряд із тими кіньми, на яких сиділи, вели за вузду коней Вітіко, яких подарував йому князь.
Віт Ґреґор мав із собою великий баранячий ріг. Інші люди з Плани та люди з інших місць мали менші ріжки.
Вітіко, що вже сидів на коні, одягнений у грубе вовняне вбрання, в якому ходили жителі Лісового краю, подав знак — і засурмив великий ріг, йому відповіли менші ріжки. Почувши ці звуки, всі, хто лишався вдома, — жінки, дівчата та діти — закричали. Почасти то було підбадьорення, почасти радість, а почасти — смуток.
Загін рушив. На чолі колони йшли вершники, що пустили своїх коней ступою. Після них ішли піші. Наприкінці йшли в’ючні коні, потім жінки, які мали виконувати численні роботи при війську, і слуги.
Загін рухався на схід. У його складі було так багато людей, скільки можна було зібрати в Плані, в навколишніх лісових хатинах і селах, досить далеких від неї. Загін проминув кам’яницю Вітіко, зайшов під сосни, які росли на схід від Плани, вийшов на порослий соснами гірський гребінь, звідки видніла долина, де лежала Плана і текла Влтава, і почав спускатися з того боку гребеня. Чимало купок людей, які супроводили воїнів, уже відстали й повернули назад. Загін перейшов лісову ущелину, де дзюрчав струмок, а потім поволі пробирався крізь лісову гущавину до Мокрої. Дійшовши туди, всі, хто супроводив військо, розвернулися й пішли назад. Натомість приходили інші люди з різних місцевостей, придивлялися до колони й інколи якийсь час теж супроводили її.