Десь опівдні військо дійшло до башти Ровна й зупинилося там. Вітіко з почтом поїхав у башту. Ровно вийшов на подвір'я привітати його. Вітіко і його люди спішилися й зайшли до великої світлиці. Там зібралося чимало родичів Ровна. Гостей почастували трунком, а потім Ровно проказав:
— Чудово, Вітіко, як ти й пообіцяв, тож вітаю тебе, ми теж не пастимемо задніх.
— Я прийшов тільки привітати тебе, — мовив Вітіко, — бо ж усе так, як ми казали.
— Еге ж, — підтвердив Ровно, — мої люди підтягнуться. Всі мої родичі не можуть привітати тебе, бо ж поїхали до дів, щоб ті поворожили їм.
— Гаразд, — мовив Вітіко.
Тим часом відчинилися двері, й зайшли дружина Ровна Людмила та його сестра Дімут. Людмила була в сірій сукні з гаптованим золотом поясом, Дімут — у темному вборі, в якому ходила під час оборони Праги, її одяг був гаптований сріблом.
Людмила підійшла до Вітіко, подала йому руку й привіталася:
— Вітаю тебе, шляхетний Вітіко, ти знову їдеш на бойовища для оборони держави, і нехай небо забезпечить тобі свій високий захист. Ми вдома теж цього прагнемо і додаємо й наші молитви на молитовних ослінчиках у спальнях.
— Вітаю вас, вельмишановна пані, — промовив Вітіко, — тут справді йдеться про оборону держави, і найвищого захисту таки справді не бракуватиме, якщо про нього благають такі сповнені чеснот панії.
Тепер до Вітіко підійшла Дімут, теж подала йому руку й мовила:
— Вітаю тебе, Вітіко, ти знову, як і торік, їдеш і знову, як і торік, знайдеш те, що вже торік знаходив. У Празі відбудують святині, а коли вони будуть завершені, прийдуть ті, хто радітиме тим церквам, і молитимуться в них. А ви відбудуєте державу, і коли станеться все по правді, яка має слушність і на землі, й на небі, прийдуть ті, хто радітиме цьому.
— Вітаю тебе, шляхетна панно, — відповів Вітіко, — ти сказала ті самі слова, що й торік. Нехай справдяться і вони.
— Вони справдяться, — запевнила Дімут.
Потім Вітіко звернувся до Людмили:
— Відпустіть мене, висока пані, мої люди стоять надворі в снігу. Бувайте здорові!
— Вітіко, бувайте здорові й ви! — відповіла Людмила.
— Бувай здорова, Дімут! — мовив Вітіко.
— Збережи ту радість, із якою ти йдеш у похід! — побажала Дімут.
— Збережу, — відповів Вітіко і повернувся до Ровна: — Бувай здоровий!
— Бувай здоровий! — попрощався Ровно.
Потім Вітіко звернувся до присутніх у кімнаті людей:
— Вітаю вас, воїни, і бувайте здорові! Скоро ми знову стоятимемо на одному полі.
— Вітаємо тебе і бувай здоровий! — привіталися воїни.
Вітіко вийшов зі світлиці, Ровно і чимало воїнів супроводили його. Вийшовши на подвір’я, Вітіко сів верхи, його почет теж посідав на коней, а за ними вже й Ровно та його люди посідали верхи і, коли Вітіко виїхав із брами й поїхав по греблі, супроводили його, аж поки він доїхав до свого загону. Там Ровно і його люди привітали загін по-військовому, а потім обернулися й поїхали назад у башту. Вітіко подав знак, засурмили ріжки, і загін знову рушив уперед і спустився в долину, де пробігав струмок, що тік на схід. Уряди-годи назустріч траплялися люди, які їхали до Ровна.
Уже пополудні загін доїхав до Крумлова. Звідти поміж скелями і Влтавою загін виїхав на відкриту місцевість, де й зупинився на перепочинок. Чимало чоловіків посідали на каміння, яке обгороджувало поля, інші посідали на латки, де вже розтанув сніг, або на колоди, які витикалися з-під снігу, а чимало стояли, поспиравшись на списи. Передусім воїни подіставали харчі й покріпилися. Жінки і чимало чоловіків, які допомагали їм, назбирали хмизу, розпалили численні багаття, щоб люди могли нагрітись і зготувати страву. Коней погодували зерном і напоїли водою зі Влтави.
Згодом у табір приїхав гурт людей із Крумлова. Коли їх розпитали, чого вони хочуть, вони відповіли, що їх послав Діт із Ветржні і їм треба поговорити з Вітіко. Їх провели до Вітіко, і вони якийсь час розмовляли з ним. А потім подались тією дорогою, якою приїхали, назад.