Ваші ліси зеленітимуть і тоді, коли вороги давно вже будуть повалені на землю, сказав князь.
Чи ти був серед вершників Вітіко і чи ти походиш із Лісового краю, запитав мене потім князь.
Я син бідної жінки, відповів я, мій батько помер багато років тому, і я маю коня старого Родера Петера; він сам уже немічний, щоб іти на війну, і тому позичив мені коня, я на ньому був серед вершників Вітіко, бо я живу в Мілнеті в лісі неподалік від Вітіко.
І ви, вершники, теж діяли добре, запитав потім князь.
Вороги мали дуже добрих коней, але ми не піддавалися і забрали в них коней сорок або п’ятдесят.
— Сімдесят! — крикнув Маз Альбрехт.
— Цього я не знав, бо інакше сказав би, — відповів Зіфрід.
— Не перебивайте посланця, Зіфріде, розповідай далі, — наказав Вітіко.
— І князь, — розповідав далі Зіфрід, — сказав: передай лісовим людям мою велику подяку за їхню битву, подякуй їм від ім’я лехів і панів, що стоять навколо мене. Коли ми побачимо вас, ми подякуємо вам усім і вшануємо вас, і ви отримаєте винагороду, яка належатиме вам з усіх воєнних здобутків. Передай мою подяку Вітіко, і Ровну, і Вигоню, я пам’ятаю про них. Оскільки Вигонь і Ровно мають лише малі короговки, я пошлю їм, і то кожному, велику червону корогву. З вами поїдуть мої вершники і повезуть корогви. Ровно і Вигонь повинні шанувати ці корогви не менше, ніж шанують свої короговки. Пораненим і родичам полеглих я дам гроші, розподіліть їх чесно і без сварки. А тепер покріпіться і скажете потім, коли захочете вирушати далі. Запам’ятай мої слова, щоб ти передав їх так, як я сказав.
Високий пане, сказав я, я запам’ятав їх.
Потім ясновельможний князь підвівся, зняв шолом із голови і сказав: отак я вшановую лісових людей.
Підвівся його ясновельможний брат Дипольд, підвівся його брат Генріх, підвелися превелебні єпископи, пани і лехи, всі познімали шоломи з голів і крикнули: отак ми вшановуємо лісових людей.
У мене так усе й закрутилось перед очима, як вони крикнули так, а я стояв перед ними. Потім вони підійшли до мене і майже кожен розмовляв зі мною, я вже не пам’ятаю, про що ми говорили. А один молодик, із таким самим світлим волоссям, як у мене, взяв мене за руку й сказав, мовляв, скоро все буде гаразд, і ти, юначе, запам’ятай моє ім’я, мене звуть Велислав, я переказую Вітіко щире вітання, і він назвав мені людей, які були там, а потім ми вийшли з намету, нас почастували стравами і напоями, наших коней нагодували, згодом до нас під'їхали княжі вершники з двома червоними корогвами, і, коли ми сказали, що вже хочемо їхати, один чоловік дав мені калитку з грішми для поранених і родичів полеглих, шнурки калитки були запечатані червоною восковою печаттю, кожен із нас, п’ятьох посланців, отримав по три золоті монети, а потім ми поїхали, і вершники з двома червоними корогвами разом з нами. Корогви тут, а калитку я маю передати, і я передаю її нашому проводиреві Вітіко.
Зіфрід дістав зі свити червону шкіряну калитку й подав її Вітіко, що одразу й заявив:
— Я зберігатиму подарунок високого князя і зламаю печать у присутності Ровна, Вигоня і членів ради, і вже рада вирішить, як розподілити їх.
— Благословення і спасіння високому князю Богемії і Моравії! — вигукнув коваль із Плани.
— Благословення і спасіння високому князю! — прогриміли, струснувши повітря, голоси майже всіх присутніх.
— Ми зобов’язані високому князю вдячністю за його слова і вдячністю за його подарунки, — сказав Вітіко, — і доведемо свою вдячність на бойовищі.
— На бойовищі! — крикнули чоловіки.
— А тепер, друзі й товариші, — казав далі Вітіко, — ми повинні занести корогви Ровну та Вигоню. Ватажки підрозділів, вийдіть наперед. Поки воїни даватимуть лад усьому, в чому є потреба в нашому таборі, ходімо до Ровна та Вигоня й передамо їм корогви.
Ватажки зібралися, і Вітіко з ними, Зіфрідом і його супроводом та вершниками князя, що з них двоє несли корогви, пішли спершу до Ровна. Поставши перед ним, Вітіко вимовив:
— Ровно, ясновельможний князь дізнався, як ти діяв у минулій битві і як діяли твої люди. Через посланців, яких я посилав до нього, він переказує тобі свою вдячність і передає через людей свого загону, які стоять перед тобою, велику червону шовкову корогву, щоб ти шанував її, як досі шанував свою короговку. Прийми від посланця корогву.
Посланець, вітаючи, опустив корогву перед Ровно та його воїнами й дав її Ровну. Ровно не сказав ані слова, на очах йому забриніли сльози, потім він поцілував краєчок корогви й передав її одному зі своїх воїнів. Після цього підійшов до Вітіко і обняв його. А воїни крикнули: