— Слушні! — крикнули численні голоси.
— Тож ви, люди, йдіть, — звелів князь.
Обидва чоловіки пішли. Десь за годину з міста вийшла довга низка воїнів без зброї і стала перед князевим табором. Князь вийшов до них, і Уніслав сказав:
— Ось воїни міста Зноймо.
— Вам покажуть табір, і ви чекатиме там до дальших розпоряджень, — мовив князь.
Після неозброєних воїнів із міста вийшла процесія людей у строкатому одязі й просилася до Владислава.
Владислав пустив їх до себе і своїх людей.
Люди стали перед ним навколішки, склали докупи долоні й благали пощадити.
— Підведіться, — мовив князь.
Проте люди не підвелися й далі стояли навколішки зі стуленими долонями.
— Підведіться, інакше я не розмовлятиму з вами і обернусь до вас плечима, — сказав князь.
Люди підвелися.
— Я бачу з твого одягу, що ти тут старший, — мовив князь до одного з них. — Скажи, яке ваше прохання?
— Ясновельможний князю, — заговорив чоловік, до якого звернулися, — я кмет бідолашного міста Зноймо. Місто відкрите для твого високого в’їзду. Ми всі не винні у відступництві твого підданого князя Конрада і покірно та смиренно просимо, щоб ти не змусив нас заплатити за лихо, яке сталося, не забрав наші життя і не віддав нас на поталу пожежі та руїні. Наші молоді хлопці, які ще тут або повернуться згодом, мають служити тобі як воїни, і ми всі служитимемо тобі.
— Я великий князь Богемії і Моравії, — відповів князь, — і не відбираю навмисне життя людей моїх земель і не знищую навмисне майно цих земель. Ви дасте контрибуцію від імені міста, і життя та майно людей, якщо вони жителі міста, будуть збережені. Натомість той, хто був провідним знаряддям зради, постане перед лагідним, але справедливим судом, так само й ті, хто переховував його. Скажіть це тим, хто лишився в Зноймо.
— Ми не приховуємо нікого, — відповів кмет, — і передамо кожного, що став би нам відомий як переховувач. Усі проводирі втекли. Хвала тобі, лагідний і великодушний ясновельможний князю!
— Хвала і благословення, високий пане, ми молимося за тебе! — залунали незграйні голоси прохачів.
Кмет уклонився Владиславу й поцілував краєчок його одягу. Решта міщан теж упали навколішки й намагалися підлізти і схопити князя за полу, щоб цілувати її. Князь, проте, боронився, й мовив:
— Я тільки чиню по правді, підведіться, йдіть і заспокойте своїх людей!
Та, оскільки люди й далі з благанням хапали його за поли, князь дозволив їм задовольнити їхнє бажання, а потім уже приязніше попросив підвестися.
Люди встали, і князь звернувся до них:
— Кмете, ти казав, що ви хочете служити мені.
— В усьому, ясновельможний князю, що накажеш! — уклонився кмет.
— Тож підготуйте негайно в місті приміщення для поранених, і моїх, і Конрада, — казав князь, — а потім пришліть людей із ношами, паланкінами і чим там іще, щоб допомогти моїм людям перенести поранених. А люди з сіл приходили у ваше місто?
— Багато, високий пане, шукали притулку за нашими мурами, — відповів кмет.
— Тож повідом їм, щоб вони повертались до рідних осель і дбали про свої справи, — мовив Владислав, — мої воїни зібралися навколо мене, війна в князівстві Зноймо скінчилася, тож я приніс мир і люди можуть жити спокійно. Я дам тобі оповісника, який підтвердить твої слова. Селяни повинні обробляти землю, щоб після війни не виник голод чи якесь інше лихо, бо інакше я притягну їх до відповіді. Потім пошли якомога більше і своїх, і чужих людей на бойовище, щоб поховати полеглих. Там ви побачите моїх людей, які допомагатимуть і підказуватимуть вам. Ти зрозумів мої слова?
— Я зрозумів їх, високий пане, і виконуватиму, — запевнив кмет.
— Тож поквапся, щоб час не минав дурно! — підігнав князь.
— Ми дякуємо тобі, ми хвалимо тебе, шануємо тебе, високий пане! — вигукнув кмет.
— Ми хвалимо тебе, шануємо тебе! — крикнули люди, і чимало їх захлипали.
Князь махнув їм рукою, щоб вони пішли. Люди вклонилися кілька разів, обернулися і пішли до міста. Князь потім звелів зробити все необхідне для побудови укріпленого табору, де воїни могли б пожити якийсь час. Потім наказав дати війську сигнал вишикуватись.