— Тоді шукайте ще полеглих, — наставляв Вітіко, — і ретельно записуйте їх. Ти маєш тільки один шматок паперу, але записуй їх двічі і дай два списки двом різним людям, щоб лишився другий, якщо раптом один пропаде.
Вітіко подав Андреасу аркуш паперу, і той запевнив:
— Ми робитимемо так, як ти кажеш. Прикро класти своїх земляків у могили на чужині на цьому безлюдному полі.
— Це християнська праця і розрада для тих, хто лишився вдома.
— Ми теж охоче виконуємо її, — мовив Андреас, — як виконали б її для нас, якби нас спіткала смерть.
— Захищати свого батька, матір, сестру, дружину, своїх дітей, наречену, літніх людей, хворих і всіх, хто нездатний боронитися, — гарний і священний обов’язок, що його завжди може виконувати тільки чоловік, — сказав Вітіко, — і, якщо, виконуючи цей обов’язок, він накладає головою, це найсвятіше, і його пам’ять повинні шанувати всі, задля кого він воював.
— Ми теж шануємо її, хоч і воювали разом із ними, — додав Андреас.
— Коли ви в лісі йдете на вовків, які інколи дуже множаться, — казав Вітіко, — і коли хтось один зазнає лиха від тих вовків, ви терпите це лихо.
— Атож, терпимо, навіть коли трапляється лихо, бо так має бути, — відповів Андреас, — і людці, що йдуть проти нас і князя, — це також вовки, які розмножились.
— Справді, — погодився Вітіко, — тільки вовка жене голод, а цих людців — примхи.
— Тому ми змушені й далі йти проти них, немов на вовків, — мовив тесля Давид.
— Ми підемо, — запевнив Вітіко, — і разом з іншими загонами та Божою поміччю всьому покладемо край.
— Покладемо край! — загукали численні голоси.
— Я потім пришлю вам людей на зміну, — пообіцяв Вітіко.
— Якщо пришлеш людей, — сказав Андреас, — вони можуть допомогти нам, але ми теж лишимось тут.
— Робіть, як хочете, — кивнув головою Вітіко, — і бувайте здорові, дорогі люди!
— Бувай здоровий! — крикнули чоловіки.
Вітіко зі своїм почтом поїхав ще на інші місця бойовища. Бачив, як усюди клопочуться люди, ховають полеглих, друзів і ворогів, і піклуються про того чи того, в кому ще жевріло життя, байдуже, належав він до Конрада чи Владислава. Вітіко побачив Ровна, що втратив свого дядька Стана, знайшов Діта, Озела, Вигоня і багатьох інших воїнів.
Потім знову поїхав до табору своїх людей і одразу послав кількох чоловік допомагати тим, хто на бойовищі. Згодом пішов до поранених. Із колод, жердин і всього, що було напохваті, люди заходились будувати тимчасовий притулок, де вже лежали поранені. З князевого табору прийшов лікар, але люди Вітіко більше довіряли засобам, до яких удавались, отримавши якусь рану в лісі. Вітіко, опинившись серед поранених, заговорив:
— Мої любі друзі та земляки, я ходив спершу до полеглих на бойовище, бо вони втратили найвище земне благо: життя. Я відвідав їх і проказав подумки коротеньку молитву. Ми всі, коли буде час, сходимо на їхні могили й помолимось за упокій їхніх душ. Я ходив туди ще й з метою пересвідчитись, чи нема там нікого, хто страждає від тяжких ран, але там уже нікого немає. Тоді я прийшов до вас, у кого відібрали друге благо цього світу: здоров’я. Господь знову поверне вам його, ми молитимемось за те і зробимо все, що зможемо, щоб допомогти вам. Вам тепер будують притулок, але, якщо хочете, ми занесемо вас у добрі міцні будинки в місті.
— Лиши мене коло наших людей, — мовив Адам, полотняний ткач із Плани, — в місті я помру.
— Мене теж, — додав Себастьян, швець із Плани.
— І мене лиши, Вітіко, — попросив Тобіас, пастух із Плани, — я вже знаю, як треба лікувати рани, і навчив свого сина, і він удома даватиме раду тваринам, коли з якою що станеться.
— І мене лиши тут, — проказав Раймунд із Мокрої.
— Мене також, — докинув якийсь чоловік.
— І мене! — мовив ще хтось.
— Люди, — заговорив Вітіко, — якщо ніхто не хоче до міста, той може лишатися тут, поки стоїть тут табір, і ми піклуватимемось про нього. А хто хоче до будинку в місті, того понесуть туди на добрих ношах. Лише скажіть своїм доглядачам, чого ви хочете, і вони повідомлять мене про ваше бажання.
— Добре! Гаразд! — лунали окремі голоси поранених.
Вітіко тепер підходив уже до кожного, запитував про стан, просив розповісти, як його поранили і як тим часом доглядали його рани. Потім утішав пораненого й говорив про час, коли він знову з радістю повернеться до бойових побратимів, і про час, коли знову побачить зелені дерева рідного Лісового краю.