Вітіко надовго затримався серед поранених. Там було багато лісових людей, дехто прийшов провідати друзів, інші, хто знав, як треба доглядати і лікувати рани, прийшли як піклувальники. Жінки з табору допомагали геть в усьому, а священик із Дудлебів чергував коло поранених.
Від поранених Вітіко пішов до решти своїх людей, щоб подбати про те, в чому була потреба.
Того самого дня князь Владислав зі своїм почтом теж поїхав на бойовище, а потім завітав до поранених лісових людей.
Коли споночіло, в табір повернулися люди Вітіко, які ховали полеглих, сказали, що скінчили роботу, і Андреас подав Вітіко обидва списки з іменами похованих.
Вітіко подякував людям і звелів їм відпочивати після скорботної праці. А вночі Вітіко ще послав вісника до матері в Ландсгут.
Наступного ранку Вітіко запитав священика з Дудлебів, хто з поранених забажав перебратись до міста.
— Вони всі хочуть лишатися тут, — відповів священик.
— Тож нехай і лишаються, — погодився Вітіко, — я сам поїду до князя і попрошу його про дозвіл.
— Люди, які народилися в лісі й виросли в лісі, — пояснював священик, — дуже скоро відчувають тугу за рідним краєм, коли вже не можуть жити в лісі, а поранені тужитимуть, як будуть далеко від друзів, що лежать тут.
— Знаю, знаю, — кивнув головою Вітіко.
— І завдяки душі тіло лікувати часто легше, ніж мазями і травами, — додав священик.
— Як ідеться про душу, ми всі втішатимемо їх, — мовив Вітіко.
— Авжеж, — підтвердив священик.
Вітіко одразу поїхав до князя й розповів йому про ситуацію. Владислав дозволив, щоб люди чинили по волі своїй, і послав одразу добре вино, харчі, постіль та інші потрібні речі в дім поранених. Вітіко знову поїхав до своїх людей.
Сонце ще не дійшло до полудня, як усі лісові люди, крім тих, хто був змушений лишатися коло поранених, пішли з Вітіко на бойовище, там вони стали навколішки й молилися за своїх небіжчиків, а потім за решту небіжчиків. А в притулку піклувальники молилися за поранених, а поранені молилися за них.
Тепер уже послали вісника в рідний край, щоб він розповів, що сталося.
Табір перед місто Зноймо і двір у замку зміцнювали дедалі більше. Владислав призначив управителів територій Зноймського князівства. Він чинив суд і вислуховував кожного, хто приходив із Богемії чи Моравії й подавав скаргу. З навколишніх земель зібрали воєнні трофеї та контрибуції, а маєтки ворогів, які були з Конрадом, приписали до княжого добра. Звідусіль линули люди і прагнули служити Владиславу. Потрібних вибирали і розподіляли серед війська. З південного лісу прийшло ще сто тридцять п’ять чоловік, і їх віддали Вітіко. Владислав часто радився з проводирями, що треба робити далі, і часто брав участь у військових навчаннях або святкових учтах.
Отак минуло тридцять сім днів після битви під Зноймо і були закінчені дальші приготування: Владислав звелів проводирям тримати людей у стані готовності знову рушити в похід.
Якось удень Вітіко повідомили, що Себастьян, швець із Плани, дуже сумує і всякчас каже, що помре.
Вітіко пішов до бідолахи в дерев’яний дім для поранених і заговорив до нього:
— Себастьяне, мені сказали, що ти сумуєш, але твоя рана вже гоїться, і ти невдовзі, як і раніше, будеш поміж нас.
— Вона гоїться, — відповів Себастьян, — але в душі все по-іншому, і мені дуже тяжко.
— Та скоро все проясніє, коли ти підеш із нами на сонце та свіже повітря і навколо лунатимуть пісні та розмови, — втішав Вітіко.
— Я помру тут, — зітхнув Себастьян.
— Але, перше ніж помреш, уже вийдеш звідси й будеш здоровий, — запевняв Вітіко.
— Я зробив дуже гарні речі з сириці, — розповідав Себастьян, — вони лежали весь час серед поклажі, і тепер я не знаю, мабуть, і вони пропадуть.
— Я сам подивлюся за тими речами, — мовив Вітіко, — і скажу принести їх тобі до ліжка й показати тобі кожну річ.
— Якщо їх ще можна знайти, — сумував Себастьян.
— З поклажі нічого не втрачено, — заспокоював Вітіко, — ми після битви привели сюди всіх в’ючних коней.
— Ми одержали велику перемогу, — всміхнувся Себастьян.
— Уся земля Зноймо наша, — повідомив Вітіко, — а невдовзі і Брно, і вся Моравія будуть наші.
— Дуже добре, дуже добре, — казав Себастьян, — і ти, Вітіко, дуже заклопотаний.
— Я одразу піду й розпитаю про твої вироби з сириці, — пообіцяв Вітіко, — а трохи згодом знову прийду до тебе, твої рани загояться ще краще, і ти почуватимешся краще.