— Там теж було б добре збудувати замок, — сказав будівничий, — і звідти можна було б бачити край не гірше, ніж із Шауенберґу.
— Авжеж, — погодився Вітіко, — там було б гарне місце для нього і далеко можна було б бачити.
Потім будівничий показав Вітіко Альпи, що ген далеко на півдні підходили до Австрії та Угорщини:
— Звідси аж до тих синіх гір — благословенна земля, — розповідав він. — Там є садиби і замки, щедро родить збіжжя й городина, стоять міста і села, мати Генріха фон Юґельбаха має там ще багато маєтностей, які перейдуть у спадок її синам Генріху та Ґебгарту, і той, хто приведе Берту, єдину доньку Генріха, в свій дім, матиме багату наречену. Замок у чеському лісі не мав би навколо себе таких гарних краєвидів.
— Там самі ліси, — мовив Вітіко, — вони напрочуд гарні й мають інше багатство, ніж збіжжя.
— А ви знайомі з тим краєм? — запитав будівничий.
— Я знаю той край, — відповів Вітіко.
— Збіжжя — чудова річ, — проказав будівничий.
— Чудова річ і благословення Господнє, — погодився Вітіко й побрався дерев’яними сходами з риштовання вниз, пішов до свого коня. Будівничий супроводив його.
— Щасливої дороги, і нехай ви, молодий пане, досягнете своєї мети! — побажав він.
Вітіко сів верхи й відповів:
— Тим порядкує Бог, а ви бувайте здорові!
— Бувайте здорові! — відповів будівничий.
Вітіко зі своїм почтом спустився з гори й поїхав у місто Ефердінґен. Від того міста він їхав по Баварії всякчас на захід, аж поки доїхав одного дня до міста Ландсгута. В Ландсгуті Вітіко розмістив свій почет в одному заїзді, лишив там свого коня й пішов далі пішки. Ходив по вуличках, аж поки вийшов на околицю міста. На тій околиці в місці, куди йшов Вітіко, неподалік від міських мурів ріс невеличкий сад, а в саду стояла хатинка. Вітіко підійшов до дверей хатинки й постукав дерев’яним молоточком. Двері відчинилися, в них постала старенька бабуся й вигукнула:
— Святий Боже, Вітіко!
— Тепер я тут, — мовив Вітіко.
— Скільки років я не бачила тебе! — дорікнула бабуся.
— Маргільдо, я й вітаю тебе стільки разів! — мовив Вітіко.
— Вітаю тебе, Вітіко! — привіталася й бабуся.
— Усі здорові? — запитав Вітіко.
— Усі здорові, — відповіла бабуся. — Заходь.
Вітіко зайшов крізь двері в сіни, обличковані камінням, а з сіней — у світлицю. Її стіни були білі, меблі — застелені зеленою тканиною, а перед вікнами висіли білі завіси. В світлиці сиділо дві жінки. Побачивши його, вони підвелися, і одна з них вигукнула:
— Вітіко!
— Мамо, тисячу разів вітаю тебе! — привітався Вітіко.
— Вітаю тебе, мій сину, — мовила Вентіла, мати Вітіко, й подала йому руку, яку він поцілував, а мати поцілувала його в чоло.
— І я вітаю тебе, Вітіко, — мовила друга жінка, старша за Вентілу і вже з сивою, мов сніг, головою.
— Вітаю тебе, тітонько Гільтрут, — мовив Вітіко, — тепер я у вас.
— Тож клади свій меч та шолом і сідай до нас, — запросила тітонька.
Вітіко так і зробив і сів на один із зелених стільців.
— Нехай буде благословенним твоє повернення в цей дім, — мовила Вентіла.
— Минуло п’ять років, відколи ти з Пассау зайшов сюди попрощатися і відколи поїхав від цього порога, — промовила тітонька.
— За цей час, Гільтрут, багато різного сталося, — сказав Вітіко.
— Ти знову прислав мені звістку, що втішила мене, — мовила Вентіла. — Тепер та лиха війна в Богемії скінчилася.
— Влада Владислава вже утверджена, — підтвердив Вітіко, — і війни вже немає.
— Тож подякуймо спершу Богові, що в нашому рідному краї знову мир, — заговорила Вентіла, — а потім подякуймо, що ти знову отримав лише незначні поранення, що є ласкою Божою, а потім подякуймо, що він дав тобі змогу діяти так, як ти завжди діяв згідно зі своїм найкращим розумінням, і нарешті подякуймо за те, що тебе вшанували і винагородили, а це вже означає людське визнання, і це піде тобі на добро.
— Ми дякували Господу Богу за його підтримку під час нещасть нашої батьківщини на бойовищі, ми врочисто дякували йому на зеленій луці, бо в Моравії ще досі діє відлучення й немає жодної відкритої церкви, ми дякували йому в церкві Горньої Плани і дякували йому в Плані просто неба, — розповідав Вітіко, — і я дякував йому за те, що він підтримував мене, дякував за те, що він посприяв моїй добрій волі, дякував за думки, які він навіяв про мене ласкавому князеві. Я завжди дякую Богові за те, що він дарував мені таку добру матір.