— Велебний отче, — мовив Вітіко, — як я був дитиною й ріс отут, ти так багато розмовляв зі мною і діяв на моїх очах, і моя вельмишановна мати розмовляла зі мною і діяла на моїх очах, і моя вельмишановна тітонька розмовляла зі мною і діяла на моїх очах, бачив я й дії доброго єпископа Реґімара, і тепер спостерігав дуже багато дій, і подібних одна до одної, і суперечливих та протилежних. Я завжди діятиму так, як навчився від вас та від доброго єпископа Реґімара, і ця наука в мені від того, що я бачив тепер, зміцніла ще дужче. А казав матері на горі Каленберґ, що хотів би жити так, щоб задовольняти її, потім тебе, Бенно, потім Сильвестра та ще одну людину, і я дотримаю свого слова.
— З новин, які прислав Вітіко, — озвалася Вентіла, — і з новин, які побожний отець Бенно отримував від лехів та панів, ми дізнавалися, що Вітіко такий, яким був, і буде таким і в майбутньому. Вірить у це і вельмишановний Бенно, і добра тітонька.
— Вітіко ніколи не зможе бути іншим, ніж він є, — запевнила тітонька.
— Мамо, я казав тобі на горі Каленберґ, — знову заговорив Вітіко, — що превелебний Сильвестр хвалив не все, що я зробив. Але, дослухаючись до його слів, я виправлюсь і стану розумнішим. Я діяв згідно зі своїм добрим розумінням, і в майбутньому теж діятиму згідно зі своїм добрим розумінням і дедалі більшою прозірливістю.
— Дій так, а про інше Господь подбає, — заспокоїв Бенно. — Оскільки ти, мій сину, згадував ще одну людину, перед якою ти хочеш бути праведним, то я теж скажу про неї слово. Тепер уже справдиться те, що ти маєш у думці. Шануй свою дружину, і вона теж шануватиме тебе, і ви матимете радість аж до глибокої старості.
— Це найщиріше бажання мого серця, щоб твоє пророцтво справдилось, — зітхнув Вітіко.
— Сину мій, Вітіко, — воно справдиться, — всміхнулася тітонька, — і мої очі побачать це.
— Що ж, мої любі жінки, — мовив Бенно, — ви захочете поговорити з Вітіко ще про багато іншого, тож я прощаюся. Вітіко, приходь, поки ти в Ландсгуті, інколи до мене в кімнату, і дозволь, щоб я часто навідувався і в твою комірчину.
— Прийду, — пообіцяв Вітіко, — і радітиму, коли ти ходитимеш до мене.
— Бувайте здорові всі! — попрощався Бенно.
— Бувай здоровий, вельмишановний пане! — проказали мати і тітонька.
— Бувай здоровий, отче Бенно! — кивнув головою Вітіко.
Священик підвівся й вийшов зі світлиці.
Вентіла, Вітіко і тітонька ще довго розмовляли між собою про різні речі. Потім Вітіко повернувся до заїзду, дав різні розпорядження й наглядав за людьми і тваринами.
Згодом Вітіко знову пішов у хатину до матері та тітоньки. Приготували вечерю, поїли разом, і Вітіко ліг у комірчині свого дитинства на ліжко, яке тепер зробили трохи більшим.
Цілий тиждень він прожив у Ландсгуті, а тим часом жінки і Бенно готувалися до переїзду. Щодня він ходив до Бенно, а Бенно — до нього.
Потім усі поїхали в Пржиц. Жінок і служниць везли в паланкінах в’ючні коні. Забрали навіть стару бабусю Маргільду. Чоловіки їхали верхи. Майно теж навантажили на в’ючних тварин.
У Пржиці, коли вони приїхали туди, зібралося чимало людей і вітало їх радісними вигуками. Вигукували їхні імена й часто повторювали ті крики. Всі люди з садиби стояли перед ворітьми й вітали господиню і господаря, велебного отця Бенно та тітоньку і, нарешті, чоловіків із почту Вітіко і жінок із почту Вентіли.
Коли чоловіки спішилися й допомогли жінкам вийти з паланкінів, Вітіко повів матір у дім садиби, яка завжди належала їй. Потім повів тітоньку у дві кімнатки, в яких вона мала жити, бо її гостинно запросили жити в садибу Пржиц. Після цього відвів Бенно в світлицю, в якій він колись починав писати книжку про імператора. Лише потім Вітіко пішов у своє приміщення. Материні кімнати були в тому самому стані, як і тоді, коли вона жила в них ще з чоловіком. Дві кімнатки тітоньки теж збереглися у своєму попередньому стані. Так само й світлиця Бенно. Вітіко мав лише одну кімнату і комірчину. Для ночівлі почту використали вільні кімнати, а першої ночі навіть ставили намети.