Уранці після прибуття мати, тітонька, Бенно і Вітіко з людьми пішли до церкви, що стояла на пагорбі коло Пржица. В церкві відслужили відправу, а потім молилися на могилах батька Вітіко, його діда і прадіда. Про могили інших предків уже ніхто не знав.
Після цих священних обрядів почалося життя в Пржиці. Люди з садиби та її околиць, а також люди, які жили неподалік від неї, приходили й засвідчували Вітіко повагу та покору в зв’язку з підвищенням його статусу.
Вітіко оглядав споруди садиби й розмовляв про них зі своїми людьми.
Коли з дерев опало листя, Вітіко поїхав до двору князя Владислава в Прагу. Великий князь прийняв його з почестями, а коли відбувалася рада, запросив його. Вітіко сидів із панами та лехами і брав слово, коли йшлося про долю країни і треба було ухвалювати якусь постанову. Він отримав дозвіл піти до княгині, і вона розпитувала і про його життя, і про життя його родини. Вітіко ходив до панів і лехів, яких знав і які були в Празі, ходив до Велислава, що після смерті попереднього вишеградського жупана жив тепер як жупан у Вишеграді. Вітіко пішов і до превелебного єпископа Оттона, і той прийняв його в кімнаті, в якій він колись розмовляв із превелебним єпископом Сильвестром. Ходив на будівництво церкви Святого Віта і спостерігав, як воно просунулося. Ходив у монастир Святого Георгія й дививсь, як відбудували його, навідувавсь у різні закутки міста і в передмістя й приглядавсь, як після облоги оновили й прикрасили їх. Крім того, ходив зі своїм пергаментом у канцелярію князя і сказав, що не прагне ніяких змін. На другому пергаменті зафіксували точний опис його володінь, і на обох пергаментах поставили свої печаті багато панів і лехів, потім ті пергаменти віддали Вітіко. Він зберігав їх у міцній шкіряній торбині з речами, дорогими йому. Вітіко ходив ще й до різних людей і радився з ними про цікаві йому речі.
Згодом Вітіко покинув Прагу і поїхав до Сильвестра, а від нього вже повернувся в Пржиц.
У Пржиці Вітіко прожив зиму з матір’ю, Бенно та тітонькою, радився з ними, що треба зробити в лісі і що взагалі треба робити далі в майбутньому.
Навесні Вітіко зі своїм почтом поїхав на південь Лісового краю. Приїхав у Митину і звелів своїм людям напнути намети перед хатами.
Вітіко спішився, і Гульдрик, скинувши шапку й нахиливши голову, провів його в кімнату. Вітіко зняв шолом, відстебнув меч, сів за стіл і мовив:
— Добрий старий Гульдрику, вітаю тебе багато разів!
Гульдрик упав навколішки перед Вітіко й вигукнув:
— Вітіко, Вітіко, Вітіко прийде і Вітіко прийшов!
— Підведися, Гульдрику, — сказав Вітіко, — бо інакше я не розмовлятиму з тобою.
— Дайте мені лише подякувати Господу, що мої очі бачать вас! — І крикнув: — Я дякую тобі, Господи, дякую тобі, Господи!
Потім підвівся й заридав, здригаючись усім тілом.
Коло Гульдрика стала Реґіна й теж плакала, як плакала колись Люсія у Горній Плані. Новий слуга, якого взяли в дім замість Якоба, теж стояв у кімнаті, і з очей йому капали сльози.
— Мій любий старий Гульдрику, — мовив Вітіко, — опануй себе. Я ж обіцяв тобі, що повернуся після Моравської війни, коли позаторік узимку сидів із людьми в тебе в кімнаті.
— Але ж ви не казали, як повернетесь, а я казав, що доживу до часу, як триматиму вам стремено, коли ви заїдете до свого нового замку, — казав Гульдрик, — а тепер це сталося, ви пан Лісового краю, скільки мої очі сягають і ще далі, і ваша могутність тільки зростатиме, аж поки стане безмежна. Найбагатший пан роду їстиме молоко та мед за буковим столом, ви їли їх, і я сказав собі, що все йде дуже швидко, і тепер таки справді швидко, і ви станете найбагатшим паном роду.
— Гульдрику, — мовив Вітіко, — я казав тобі: не спокушаймо Господа. Ласкавий князь Владислав дав мені лісову землю. Я правитиму в ній так, як вважатиму за добре і слушне, а якщо зможе статись, що вона приросте, я робитиму людям добро, а тобі й Митині, звичайно, — не найменше.
— Це тільки початок, — мовив Гульдрик, — усе повинно мати початок, а початок був тоді, коли ви мали споживати молоко і мед. Як тепер ваші люди ставлять намети перед цим домом, так буде табір перед вашим замком, розкинеться ген далеко, з тисячами наметів, огирів і вершників, возів і людей з самоцвітами і зброєю, які приїдуть ушанувати вас, і будуть спожиті сотні та тисячі яєць, тисячі рибин і тисячі курей, тисячі ягнят, а сіно для коней нагромадять стогом завбільшки в будинок, а ви будете наче король, що має всього ще досить, і має також двірського суддю, шинкаря, стольника і камергера.