— А тим часом ми повинні допомогти тим, хто надворі ставить намети, — зауважив Вітіко, — і посприяти їм порадою та вказівками.
— Так, повинні, і такий є звичай у замку, — погодився Гульдрик.
— Тож робімо, — сказав Вітіко.
Вітіко взяв шолом та меч, а потім сказав слузі та служниці:
— Я приязно вітаю вас, і нехай вам не дошкуляє клопіт, який ви маєте через мене й моїх людей.
— Ми робимо все з великою охотою, — запевнив слуга.
Реґіна поцілувала рукав одягу Вітіко й заплакала.
Вітіко та Гульдрик вийшли до людей, які розташовувались табором надворі, слуга пішов їм услід.
Приїхали в’ючні тварини з майном Вітіко, і він звелів занести речі в будинок.
Посходилися люди з хат Митини і приглядалися до того, що відбувається. Дехто вітав Вітіко і благословляв його, бажав йому спасіння. Він дякував і розмовляв із багатьма людьми. Чимало людей допомагали будувати табір.
Увечері до будинку прийшов старий Йоганнес і прийшло ще багато людей, які були з Вітіко на війні. Посідали перед домом на дощаних лавах і розмовляли про те, що вже сталося, і трохи про те, що буде.
Наступного дня Вітіко купив луку і поле, які добре прилягали до його володінь.
— Бачите, як воно справджується, — мовив Гульдрик, — але ще багато всього знадобиться коло замку.
— Кажу тобі, Гульдрику, — сказав у відповідь Вітіко, — ти триматимеш мені стремено, коли я заїду до нового дому, але як це станеться — це все ще в руках Господніх.
— Станеться, станеться! — запевняв Гульдрик. — А якби навіть сталося так, що не станеться, тоді, тоді…
— Що тоді? — запитав Вітіко.
— Тоді повинен прийти ще один Вітіко, що збудує замок, у якому стоятимуть золоті столи, за якими їстимуть із золотих тарілок, — відповів Гульдрик. — Мій батько казав про це, мій дід казав про це, мій прадід казав про це, і це йде з небес.
— Речі інколи справджуються по-іншому, ніж ми думаємо, — мовив Вітіко.
— Вони справджуються, байдуже, думаємо ми про них чи ні, — сказав Гульдрик.
— Тож справдяться і ці, — виснував Вітіко.
— Справдяться, справдяться, і ви побачите! — скрикнув Гульдрик.
Вітіко пробув у Митині два дні, а потім поїхав до Фримбурка. У Фримбурку він купив кам’яницю з міцною круглою аркою воріт, колись він ночував там один раз із провідником Флоріаном. Звелів, щоб будинок якомога краще опорядили для нього і його почту. Потім запитав, чи є люди, здатні копати криниці й мурувати. Йому назвали таких людей. Вітіко звелів погукати їх і сказав їм бути наготові, коли буде потреба в них. Ті пообіцяли.
Після цього Вітіко поїхав у Горню Плану. Звідти він послав вісника до жупана Любомира в Дудлеби. Любомир відіслав його назад із повідомленням, що через п’ять днів прибуде жупний суддя Вентислав і оголосить про панування Вітіко. Вітіко розіслав посланців, запросивши суддів усіх сіл прийти того дня до Плани.
Як настав той день, перед церквою Плани спорудили стіл. Коли зібралися Вентислав, Вітіко, судді і багато священиків, Вентислав і Вітіко стали перед столом. Священик поставив на стіл хрест Спасителя, а потім став поряд із Вітіко. Судді стояли трохи поодаль від столу, дивлячись на Вентислава і Вітіко. Трохи далі й навколо стояли інші люди. Вентислав прочитав тепер наказ ясновельможного князя Владислава, що Вітіко з Пржица обдарований тими і тими районами Лісового краю і всіма податками. Він прочитав із пергаменту назви сіл, територій та опис меж і вимагав від суддів обітниці на хресті Спасителя бути підпорядкованими Вітіко.
Судді на хресті Спасителя пообіцяли бути підпорядкованими Вітіко.
Потім коваль із Плани щосили крикнув:
— Слава ласкавому Вітіко, якого ми обрали за нашого пана!
— Слава Вітіко! — закричали люди навколо.
А потім знову закричали «Слава!» і повторювали цей вигук багато разів.
— Вітіко, проводир на війні і проводир у рідному краї! — крикнув тесля Давид.
— Проводир на війні і проводир у рідному краї! — кричали люди.
— Ми казали на тій горі, що він має бути нашим проводирем, ще до того, як почалася битва, — крикнув шинкар Захарія, — і він добре керував нами, він такий, як і ми, а ми такі, як і він! Тепер усе гаразд.
— І він керував усіма лісовими людьми, навіть тими, які не належать до нас, коли вбили зеленого ватажка! — вигукнув муляр Пауль Йоахим. — І був добрий, ми розуміли його, і все було добре, і тепер добре.