— Але і лісові люди, і князь охоче сприяли вам, — додав Генріх, — тож ви можете покладатись і на них, і на нього.
— Я прагнутиму цього, — запевнив Вітіко. — А тепер, високий пане і висока пані, дозвольте мені сказати й про другу обставину, чому я прийшов.
— Кажіть, — кивнув Генріх.
— Ваша шляхетна донька Берта, — почав мову Вітіко, — сказала мені коло великого каменя на узліссі: будуй собі дім, Вітіко, а коли на тобі не буде тоді жодної плями, я піду за тобою і буду з тобою до смерті. Дозвольте, високий пане і висока пані, щоб я сказав Берті, що тепер я будую дім, і щоб я запитав її, чи є на мені якась пляма.
— Ідіть і запитуйте її, — відповів Генріх.
— А коли вона скаже, що на мені немає ніякої великої плями, чи можу я потім запитати її, чи хоче вона піти за мною? — запитав Вітіко.
— Можете запитати її, — дозволив Генріх.
— А коли вона скаже, що піде за мною, чи можу я тоді приїхати врочисто, щоб посватати її і вона стала мені за дружину? — запитував далі Вітіко.
— Можете приїхати і перед усіма нами посватати її, — мовив Генріх, — тож ідіть до Берти.
— Ідіть, Вітіко, вона чекає вас, — додала Вюльфгільта.
— Проведи Вітіко до неї, — мовив Генріх.
— Вітіко, йдіть за мною, — запросила Вюльфгільта.
— Я йду за вами, висока пані, — сказав Вітіко.
Всі підвелися. Генріх подав Вітіко руку, Вюльфгільта вийшла в двері, Вітіко — вслід за нею. Вона повела його коридором до Бертиної кімнати.
Берта сиділа в кімнаті за столом. З її голови звисали дві довгі заплетені коси, рукави в неї були білі, нагрудник — червоний, а до підлоги звисала чорна сукня з рясними зборками. Коли мати й Вітіко зайшли до кімнати, Берта підвелася.
— Берто, — проказала мати, — Вітіко запитав твого батька і мене, чи можна йому розмовляти з тобою, і ми відповіли, що він може розмовляти з тобою. Чи хочеш ти чути його і розмовляти з ним?
— Мамо, я хочу чути його і розмовляли з ним, — відповіла Берта.
— Тож розмовляй, а я піду до батька, — мовила Вюльфгільта і вийшла з кімнати.
Вітіко став у шкіряному обладунку перед Бертою і дивився на неї. Берта дивилася на нього й запитала:
— Вітіко, про що ти хочеш розмовляти зі мною?
— Берто, — відповів Вітіко, — два роки тому коло великого гарного каменя на узліссі ти сказала мені: будуй собі дім, Вітіко, а коли на тобі тоді не буде жодної плями, я піду за тобою і буду коло тебе до смерті. Тепер я будую собі дім і прийшов запитати тебе, чи є на мені пляма.
— Вітіко, на тобі немає ніякої плями, — відповіла Берта.
— Тож ти підеш за мною в дім? — запитав Вітіко.
— Я піду за тобою в твій дім, — відповіла Берта.
— І будеш там аж до смерті? — запитав Вітіко.
— Я буду там аж до смерті, — запевнила Берта.
— Отже, сказано те, що треба було сказати насамперед, — підсумував Вітіко. — Берто, Берто, я тисячу разів вітаю тебе!
— І я тобі, Вітіко, посилаю тисячі вітань, — привіталася Берта.
Молодята подали одне одному руки, трималися за руки й дивились одне одному в обличчя.
— Берто, — мовив Вітіко, — ти казала: я хочу, щоб тобі не було рівні, скільки очі сягають, нехай там здіймаються вгору високі дерева, або стоїть золоте колосся нив, або стелиться зелений оксамит лук. Але ж є багато тих, хто рівня мені, є дуже багато вищих від мене, то чи зможеш ти, Берто, зберігати високу повагу до мене?
— Вітіко, — відповіла Берта, — коли я сказала ті слова, ти відповів мені: я намагатимусь прагнути найвищого.
— Я хотів цього й досі хочу, — підтвердив Вітіко, — а ще казав, що хочу робити все, що можу.
— Що ж, намагання — це початок, — сказала Берта, — а початок ти, Вітіко, зробив. Коло того каменя я сказала тоді: коли я піду за тобою й буду коло тебе, тоді промовляй до людей своєї країни, веди їх до великого і сам ставай великим. Отже, я не можу хотіти, щоб тобі вже тепер не було рівні, але роки минатимуть за роками, і коли-небудь я скажу: Вітіко, тепер тобі ніде немає рівні.
— І роки минатимуть за роками, а ти ніколи не зможеш сказати цих слів, — заперечив Вітіко.
— Тоді я й далі чекатиму, — мовила Берта.
— А якщо ти чекатимеш і чекатимеш? — запитав Вітіко.