— То я знатиму, що ти на шляху, — всміхнулася Берта. — Вітіко, я сказала: якщо ти будеш непомітним чоловіком, то я як твоя дружина пішла б від тебе, щоб ти не зміг піти за мною.
— Я ніколи не буду непомітним, — заперечив Вітіко, — а отже, Берто, з такими почуттями ти будеш мені за дружину.
— Так, я буду тобі за дружину, — підтвердила Берта.
— Отож тепер справдиться те, що мало справдитись, і ходімо вже до твоїх батька-матері, — мовив Вітіко.
— Ходімо, — погодилася Берта.
— І я прошу тебе ще про одне, — додав Вітіко.
— Кажи, — кивнула Берта.
— Ходи зі мною сьогодні, якщо твої батько й мати не заперечать, — казав Вітіко, — на місце, де я вперше побачив тебе, коли ти стояла, увінчана трояндами, і ходи зі мною до каменя, на якому ми сиділи тоді.
— Вітіко, я з радістю піду з тобою, — погодилась Берта, — і ми попросимо про це батька-матір.
— Тож ходімо до них, — запропонував Вітіко.
Молодята пішли коридором назад до кімнати Вюльфгільти. Генріх і досі сидів там поряд із дружиною. Вітіко і Берта стали перед батьком-матір’ю. Вюльфгільта підвелася й поцілувала Берту в чоло. Генріх узяв руку Вітіко в свою і потім поклав її в руку Вюльфгільти, мовивши:
— Вюльфгільто, нехай діти сядуть коло нас.
— Сідайте коло нас, — припросила Вюльфгільта.
Генріх і Вюльфгільта сіли на стільці, поряд із ними сіли Вітіко і Берта.
— Отож ваше бажання має тепер тверду основу, — озвався Генріх, — і невдовзі справдиться. Оскільки ви тепер, Вітіко, як прозвучали ваші слова, отримаєте від нас високу честь, то не погребуйте й малою честю і побудьте трохи нашим гостем.
— З радістю побуду, — мовив Вітіко, — і вшаную цю честь також.
— І для нас буде радістю бачити вас довше, ніж звичайно, — сказала Вюльфгільта,
— Тоді ми б могли поговорити про багато подій, які сталися, а ви, Вітіко, могли б багато розповісти нам, — сказав Генріх. — Та й ви могли б краще пізнати Берту, а Берта — вас.
— Тату, я вже знаю Вітіко, — мовила Берта.
— А я знаю Берту, — додав Вітіко.
— Ну, якщо ви знаєте одне одного, — виснував Генріх, — тоді теперішнє піднесе вас.
— Авжеж, — опустила очі Берта.
— Авжеж, — підтвердив Вітіко.
— А наш дім, наш ліс і наша інша нерухомість могли б спонукати вас до багатьох роздумів, — сказав Генріх.
— І за той час, який в мене ще є, я міг би чогось навчитися, — сказав Вітіко.
— Ви б невдовзі дійшли певних думок щодо тих дій, які виконуєте тепер, — мовив Генріх.
— А ви, безперечно, підтримаєте мене порадою, — припустив Вітіко.
— Якщо ви потребуєте її і якщо вона дасть якусь користь, я залюбки дам її, — запевнив Генріх.
— Я потребуватиму її, і вона дасть користь, — сказав Вітіко.
— А тепер, — заявив Генріх, — перший обов’язок господаря — дбати про гостя. Ви спішилися, і вас одразу завели до моєї кімнати. Тепер доречно провести вас у ваше приміщення, щоб ви там відпочили, облаштувались, а потім сказали, чого ви потребуєте далі.
— Я вам хочу поставити запитання зовсім іншого роду, — проказав Вітіко.
— То кажіть, — мовив Генріх.
— Дайте вашу згоду, — заговорив Вітіко, — щоб Берта і я ще сьогодні відвідали те місце, на якому я вперше побачив Берту. Берта просить про те саме.
— Я, тату, прошу про те саме, — додала Берта.
— Ну, то відвідайте те місце, — дозволив Генріх, — якщо й мати такої думки, як я.
— Нехай діти йдуть, — мовила Вюльфгільта.
— Дякую, — сказав Вітіко, — потім ми повернемось до кімнати.
— Дякую, тату й мамо! — подякувала й Берта.
Після цих слів Вітіко й Берта підвелися, попрощалися з батьком-матір’ю і покинули кімнату. Вийшли з дверей дому на піщаний майданчик, а з майданчика пішли стежкою поміж лук на південь, тоді як шість років тому по цій самій стежці йшли на північ до дому Генріха. Обоє не мовили ані слова. Дійшовши до місця молитви коло червоної хатини, стали поряд навколішки й молилися. Потім мовчки пішли далі. Дійшли до краю провалля, де дзюрчала вода, як дзюрчала й шість років тому. Йшли краєм провалля в той бік, куди текла вода. Ліс прийняв молодят. Вони відійшли від струмка й пішли ліворуч поміж стовбурами. Зрештою Вітіко заговорив:
— Берто, Берто, шість років тому ми йшли цією стежкою до твоїх батька-матері, і ти мене, незнайомця, вела до них. Хто б з нас двох тоді думав, що ми колись знову йтимемо цією стежкою, як ідемо сьогодні?
— Я про це не думала, — призналася Берта, — але мені здавалося, ніби ми часто ходитимемо разом.