— А мені здавалося, — розповідав Вітіко, — що я часто хотів би ходити з тобою. Отже, ти з охотою повела мене в дім твоїх батька-матері?
— Бо інакше я б не лишилася стояти в лісі з трояндами на голові, коли ти підходив, — пояснила Берта, — а втекла б у ліс, як і Труда.
— Тож ти через мене лишилася стояти на місці? — розпитував Вітіко.
— Я хотіла бачити тебе, — розповідала Берта, — а як побачила, ти став милий мені.
— А як я тебе побачив, ти теж була мені мила, — признався Вітіко. — Ми були двома дітьми.
— Але я до тебе вже бачила гарних лицарів і хлопців, і жоден із них не був мені милий, — казала Берта.
— А я бачив до тебе гарних панночок і дівчат, і жодна не була мені мила, — мовив Вітіко.
— Бачив? — перепитала Берта.
— І тому, що я був тобі милий, ти заговорила до мене? — запитав Вітіко.
— Тому, що ти був милий мені, я й заговорила до тебе, — відповіла Берта.
— І тому, що я був тобі милий, ти пішла зі мною до каменів, щоб сидіти коло кленів? — запитав Вітіко.
— Тому, що ти був мені милий, я й пішла з тобою до каменів, щоб сидіти коло кленів, — відповіла Берта.
— І сиділа поряд зі мною на камені, — додав Вітіко.
— Я сиділа поряд із тобою на камені, — мовила Берта.
— А ти була така мила мені, — признавався Вітіко, — що я завжди б сидів коло тебе і завжди залюбки розмовляв би з тобою. Берто, ти вдягнена сьогодні, як тоді.
— Те саме вбрання, яке я мала на собі тієї неділі, — відповіла Берта, — тільки чорна сукня стала мені трохи закоротка.
— Мені все видається таким самим, як і тоді, — сказав Вітіко.
— Я це вбрання вже ніколи більше не вдягала, але зберегла його, — розповідала Берта, — а коли ти сьогодні прийшов, я вже знала, про що ти запитаєш мене, і вдягнула його. А ти теж у тому вбранні, що й тоді.
— Це той самий обладунок, — казав Вітіко, — я часто вдягаю його, але не завжди, і вдягнув його, бо сьогодні хотів запитати тебе про те, про що вже запитав. Берто, а чому я тоді видався тобі милим?
— Ти став мені милим, бо став милим, — відповіла Берта.
— Таж я був тобі геть чужим, — нагадав Вітіко.
— Мені ти був не чужий, коли я побачила тебе, то вже давно знала тебе, — відповіла Берта.
— І я знав тебе завжди, коли ти стояла з трояндами на узліссі, — мовив Вітіко.
— Я знала про це.
— Твоя мати, Берто, сказала, що вона мене очима своєї душі пізнала раніше, ніж інші люди могли пізнати своїм зовнішнім зором, Берто, твоя душа теж має такі очі?
— Не знаю, — відповіла Берта, — але я тебе пізнала не раніше від інших, а одразу.
— Я теж одразу пізнав тебе, і то не знаю як, — розповідав Вітіко. — І все-таки я, відколи поцілував твої вуста на камені, аж донині вже не приходив до тебе.
— Вітіко, ти й не повинен був приходити, — відповіла Берта, — щоб хитрощами здобувати мене, але, оскільки ти поцілував мене на камені, ти мав прийти, щоб просити мене, і ти прийшов.
— А якби я сьогодні не прийшов? — запитав Вітіко.
— То прийшов би пізніше.
— А якби я взагалі не прийшов? — допитувався Вітіко.
— Це неможливо, — заперечила Берта, — бо ж ти прийшов.
— Так, неможливо, — погодився Вітіко. — А якби твої батько-мати завжди казали «ні»?
— Вони не зробили цього, бо знають нас, — мовила Берта, — а якби й зробили б, я все своє життя була б як наша тітонька: черницею.
— А я б правив у своєму маєтку і в країні без дружини, — сказав Вітіко.
— Ось це місце, — показала Берта.
— Тут ти постала переді мною з трояндами.
— А ти стояв отут, тут сонце світило на каміння, а ти підійшов до мене, — пригадувала Берта.
— Я злякався, побачивши дикі троянди на твоїй голові, — признався Вітіко, — бо в нашому домі часто згадували троянди.
— А я мала того дня прикраситись трояндами, тож ми повинні вшановувати троянди, — сказала Берта.
— Ми повинні вшановувати їх, і вони завжди будуть для мене символом.
— Отут стояла Труда, — розповідала Берта.
— Я побачу її, як буду в твоєму домі? — запитав Вітіко.
— Побачиш, — сказала Берта, — вона тепер стала дуже гарна.
— А це місце, на якому ми стоїмо, повинно для нас завжди бути улюбленим, — мовив Вітіко.
— Воно буде для нас улюбленим довіку, — підтвердила Берта.
— А тепер ходімо до каменів, — мовив Вітіко.
— Ходімо, — погодилася Берта.
Молодята пішли узліссям, аж поки дійшли до каменів, звідки Вітіко тоді дивився на дівчат, які співали. Зупинившись перед каменями, Вітіко мовив: