— Берто, сядь.
— Я сиділа на цьому, — показала Берта.
— Тож знову сядь на нього, — мовив Вітіко.
Дівчина сіла.
— А я сидів поряд із тобою на цьому, — показав Вітіко, — він нижчий, і я знову сяду на нього.
Вітіко сів.
— Бачиш, Берто, — сказав він, — наші обличчя тепер знову на одному рівні, як і тоді, коли я дивився на тебе, а ти на мене.
— Вітіко, ти що, виріс? — запитала Берта.
— Мабуть, трохи виріс, — відповів Вітіко, — бо я тут знову нарівні з тобою, а ти казала, що тобі сукня стала коротка. Мій шкіряний обладунок розтягується.
— І твій меч, як і тоді, стирчав над нижнім каменем, і ми сидимо тут у тому самому одязі, як і шість років тому.
— Тільки дерева по той бік цієї осяйної галявини, на краю якої ми сидимо, — зауважив Вітіко, — ясніють тепер на сонці, а тоді були в затінку, і листя кленів над нами темне, а тоді полискувало.
— Я казала тобі, — мовила Берта, — що восени тут лагідні ранки, влітку дуже гаряче, зате пополудні є затінок. У затінку тут затишно, Вітіко, поклади свій шолом на траву, як і тоді.
Вітіко зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на траву, і русяве волосся скотилося йому на потилицю. Сині очі Вітіко дивилися на Берту, а її карі очі дивилися на нього.
— А як називатиметься замок, який ти будуєш? — запитала Берта.
— Дім Вітіко, — відповів Вітіко. — Але ж, Берто, ти казала колись: я не знаю, чи хотіла б я жити в Богемії, а замок стоятиме в Богемії.
— А мати, — відповіла Берта, — казала: ми, жінки, оскільки ми залежні, не знаємо, де будемо жити, і місце, де ми потім житимемо з нашою родиною, теж подобається нам.
— І воно сподобається тобі? — запитав Вітіко.
— Авжеж, сподобається, — відповіла Берта.
— Твій батько, Берто, казав: давні чехи будували свої замки та укріплення своїх жуп завжди на рівнинах, де були болота або сходилися дві річки, тож доступ був тільки з одного боку. Я будую свій замок не так.
— Так було б негарно.
— А я, — розповідав далі Вітіко, — так тоді відповів твоєму батькові: де якась крута скеля виступає в річку, тож позаду від неї є тільки вузький перешийок, що з’єднує його з землею, там була б добра оселя. А твій батько будує тепер замок Шауенбурґ саме на такому виступі, тільки там немає річки перед скелею.
— Ти знаєш Шауенберґ? — запитала Берта.
— Я стояв на риштованні цього замку, який ще будують, коли їхав у Ландсгут, — відповів Вітіко. — Але я, вперше відвідавши вас, казав ще й таке: великий ліс, який перешкоджає наступові численних ворогів і не дає їм поживи, також може правити за захист. Отак я й будую свій замок.
— А з нього видно так само далеко навкруги, як із замку Шауенбурґ? — запитала Берта.
— Набагато далі, — відповів Вітіко. — Берто, ти стоятимеш на покрівлі замку, немов на скелі Трьох Сідал, і бачитимеш усі Альпи, скільки очі сягатимуть, бачитимеш, як Баварія на півдні впирається в ті гори, а далі на схід, там, де земля з південного боку впирається в гори, над якими панує маркграф Австрійський, бачитимеш усе аж до Угорщини, де ті гори спадають донизу. Ти бачитимеш частини Баварії, де тече Міхель, де плине Дунай, де течуть Енс і Траун, бачитимеш частини Австрії, луки, поля, ліси всіх її частин і світлі цятки, що є замками, церквами чи селами. А як глянеш на північ, побачиш унизу Влтаву серед лісів, побачиш латки у великому лісі, де є луки, поля та оселі, і бачитимеш аж крайніх узлісь.
— Тато хвалить те місце, — сказала Берта, — він часто там бував, а останнім часом знову їздив у Богемію.
— А нижче від твоїх очей від замку вниз, — розповідав далі Вітіко, — здіймаються вгору, як ти казала тоді на великому камені, верхівки дерев, проте немає золотого колосся ланів і зеленого оксамиту лук, як коло підніжжя скелі, де стоїть замок Шауенберґ.
— А ліс, у якому стоятиме твій замок, великий? — запитала Берта.
— Це ліс серед лісів, — відповів Вітіко. — Якщо від хат Фримбурка, що на Влтаві, йти через ліс до замку, це буде найкоротший шлях, але йти доведеться понад годину. Від замку на південь аж до Міхелю можна легко дійти за дві або три години, а на захід і туди, де ліс загинається на північ, треба їхати багато днів, на схід менше, але теж багато.
— А де твої землі? — запитала Берта.
— З замку ти бачитимеш Кржижову гору, від якої на південь стоїть Горні Плана, — відповів Вітіко. — Як іти від Плани до Влтави, ти дійдеш до краю гори, де є ваше Чорне озеро. Від того озера через Горню Плану до Фримбурка і далі вниз по Влтаві аж до місця, де вона тече по ущелині коло Лучовіце, і на північ до скелі коло Рожмберка і до Крумлова є розпорошені хати й люди, підпорядковані мені. Поміж ними є й інші землі, які належать Ровну, Діту або великому князю. Райони лісового краю, які дав мені князь, містяться навколо Плани, навколо Дольні Вітавіце і навколо Фримбурка. Дерева, які ти бачиш із замку аж до Міхелю, а з другого боку — до Влтави перед Фримбурком, наші.