— А в замку є церква? — запитала Берта.
— У замку буде каплиця, — відповів Вітіко. — У Фримбурку є дерев’яна церква, яку тепер розбудовують, а якщо мене Бог благословить, я почну ще поблизу від свого дому будівництво кам’яної церкви Святого Апостола Хоми.
— Вітіко, ти житимеш у тому домі, — казала Берта, — і ти повинен мати слуг і друзів, ти дбатимеш про ліс, ти впливатимеш на долю країни і їздитимеш на князівські ради.
— І в тому домі, Берто, будеш ти, — мовив Вітіко, — ти матимеш служниць, ти дбатимеш про рідний край, і цвістимеш у долі країни, і їздитимеш у Прагу до двору.
— І в тому домі я казатиму: Вітіко, тепер тобі немає рівні.
— А я в тому домі казатиму: тобі немає рівні, і я кажу це вже тепер, — мовив Вітіко.
— Що ж, ходімо вже до батька-матері, — зітхнула Берта. — Вітіко, бери свій шолом і ходімо.
Вітіко взяв шолом і насунув на голову. Молодята підвелися, Вітіко взяв Берту за руку, вони пішли вздовж узлісся і так повернулися до дому, до якого Берта вперше привела його шість років тому.
Молодята зайшли до кімнати, з якої були виходили, й побачили, що батько-мати й досі сидять одне коло одного. Привітали батька-матір, а ті привітали їх.
— Ну, відвідали ви те місце? — запитав Генріх.
— Відвідали, — відповів Вітіко.
— Ми ще й сиділи на каменях на луці Шпер, — додала Берта.
— А ви проказали коротеньку молитву коло хатинки Святої Діви? — запитала Вюльфгільта.
— Ми шість років тому молилися коло тієї хатинки, — сказала Берта, — тож помолилися й сьогодні.
— Не забувай, моя дитино, небо, і небо ніколи не забуде тебе, — наставляла Вюльфгільта, — та й у Вітіко буде так само.
— Вітіко шість років тому в неділю молився в лісі, — повідомила Берта.
— І тоді я знайшов своє щастя, — додав Вітіко. — Господь завжди давав мені більше, ніж я заслужив. Високий пане і висока пані, якщо у вас є бажання побачити зображення замку, який я будую, то можна мені принести?
— Покажіть нам, — кивнув головою Генріх, — а от пергамент про даровизну не беріть.
— Як воля ваша, — відказав Вітіко.
Генріх, бамкнувши в дзвін, погукав слугу. Вітіко сказав йому піти до його слуги Раймунда, взяти в нього коричневу шкіряну торбу й принести в кімнату.
Слуга приніс торбу.
Вітіко розстебнув застібку, дістав пергамент і розстелив його перед Генріхом і Вюльфгільтою на столі. Пергамент був білий, мов сніг, і на тому тлі поставали зображені різними барвами замок і ліс збоку від нього.
— Як гарно! — не стримав захвату Генріх.
— Цей малюнок варто зберегти, — додала Вюльфгільта.
— Я збережу його, — запевнив Вітіко. — Ці вікна виходять на південь, ці — на схід, вікна на тильному боці, якого на малюнку не видно, виходять на північ і захід, а за всіма тими вікнами всередині йдуть покої володаря замку і його дружини. Над ними є інші кімнати, а нижче містяться каплиця, зала та інші приміщення. Отут прибудови з кімнатами, а між ними і замком — замкове подвір’я. Отут стайні й комори, а тут сходиться оборонний мур. На інших аркушах можна побачити внутрішні простори та їхній поділ.
Вітіко дістав із торби ще кілька аркушів із контурними малюнками.
Генріх пильно роздивлявся аркуші, потім сказав:
— Що ж, як я тепер думаю, замок добре спланований і ретельно продуманий. Це задум будівничого Еппо?
— Я описав йому місце, де має стояти замок, — відповів Вітіко, — і розповів йому, як я уявляю собі замок. Потім він почав малювати на аркушах, після цього ми змінювали, аж поки він вийшов таким, як тепер. Згодом він намалював зображення, а мені зробив копії на пергаменті.
— І тепер він будує замок, — мовив Генріх.
— Так, будує, — підтвердив Вітіко.
— Тож нехай буде над ним Господнє благословення! — побажав Генріх.
— Нехай буде, — додав Вітіко і передав пергамент із кольоровим зображенням Берті.
Берта роздивилася його, потім віддала й мовила:
— Вітіко, це гарний малюнок і гарний дім.