— А ті, хто житиме в ньому, — мають бути щасливі, — сказав Вітіко.
Потім він поскладав аркуші в шкіряну торбу, застебнув її і звелів занести до своєї кімнати.
Згодом між Генріхом, Вюльфгільтою, Бертою і Вітіко точилися різноманітні розмови. А далі Вітіко попрощався й пішов до своєї кімнати.
Вечеря в лісовому домі була така, як і раніше.
Наступного ранку Вітіко пішов до вугляра Матіаса. Вугляр і його дружина, побачивши Вітіко, скрикнули від радості.
— Вітіко! Вітіко, — гукала жінка, — тепер усе гаразд, тепер Господь дослухався до моєї молитви, ми вже знаємо, і знаємо вже все, тепер усе гаразд!
Господиня протерла рушником лаву, на яку мав сідати Вітіко.
— Небо благословило вас, відколи ви поїхали від нас тієї неділі, і ми радіємо цьому благословенню, — сказав Матіас.
— Знаю, — всміхнувся Вітіко, — і я часто згадував і ще не раз згадуватиму вас!
— Може, хочете молока, воно тут найкраще в лісі, — запропонувала жінка.
— Марґарито, принеси мені молока трохи пізніше, — відповів Вітіко, — а тепер, Матіасе, назви і приведи мені чоловіка, який напевне доставить звістку моїй матері в нашій садибі Пржиці.
— Я вже знаю, — мовив Матіас, — що вам треба швидко повідомити матір, а оскільки мої купи димлять, доведеться піти старому Петерові, він піде в своєму шкіряному вбранні, ніде не зупиняючись, аж поки прибуде туди, а потім повернеться.
— Ти ручаєшся за нього? — запитав Вітіко.
— Ручаюся, — запевнив Матіас.
— Тож веди його, — попросив Вітіко.
Матіас пішов і трохи згодом повернувся з Петером і сказав:
— Він піде до Пржица.
— А ти знаєш дорогу? — запитав Вітіко чоловіка.
— Як підлогу в своїй хаті, — відповів Петер.
— Тож занеси листа, що в цій тканині, в Пржиц, віддай його Вентілі, моїй матері, і принеси мені відповідь на восьмий день у Фримбурк. Ось тобі плата за дорогу туди, а у Фримбурку ти отримаєш за дорогу назад. Приготуйся, щоб міг скоро вирушити. Спіши, але відпочивай, як буде потреба, і їж.
— Я відпочиваю недовго, — мовив чоловік, — а свої харчі ношу з собою.
Вітіко дав Петеру лист і трохи грошей, він узяв їх і пішов.
Вітіко ще трохи побув у вуглярів і пив молоко, яке вже принесла Марґарита. З лісу прийшли діти, і Вітіко дав їм подарунки. Вуглярі розпитували про події, а Марґарита розповіла, як вона пророкувала Вітіко, що коли-небудь він попрощається з ними, бо ж її слова були такі: в його житті стануться справді великі події.
— Не такі вже й великі, — заперечив Вітіко.
Посидівши ще трохи, Вітіко попрощався й пішов назад до лісового дому Генріха фон Юґельбаха.
Тепер він жив як гість у домі Генріха, Вюльфгільти і Берти. Генріх докладно показав йому всі приміщення і землі садиби, вони розмовляли про догляд полів, лук, лісу та худоби. Одного разу всі, та ще й троє васалів Генріха, які нагодилися, ходили на скелю Трьох Сідал, другого разу — до Чорного озера, крім того, ходили ще до різних цікавих місць великого лісу. Якось уранці Вітіко та Берта знову сиділи на каменях на осяяній сонцем луці Шпер.
Шостого дня, відколи Вітіко гостював у домі Генріха, він пополудні пішов сам у ліс по дорозі, що вела до Трьох Сідал. Аж тут на вкритий зеленим мохом камінь поміж стовбурів вискочив Вольф, зупинився там, дививсь на Вітіко й мовив:
— Колись у Гауценберґу ви вже зробили мені ласку й розмовляли зі мною, зробіть мені таку ласку й сьогодні.
— Вольфе, ти завжди маєш її, — проказав Вітіко, — я розмовляв із тобою і в їдальні, та й ти — зі мною, і ти щодня мав змогу розмовляти зі мною.
— Але я хочу потай і на самоті, — пояснив Вольф.
— Тож кажи потай і на самоті, — всміхнувся Вітіко.
— Бо ж так треба, — зітхнув Вольф. — Я прошу вас узяти мене на свою службу.
— Ти хочеш покинути свого пана Генріха фон Юґельбаха?
— Я не хочу покинути його, — відповів Вольф, — я хочу лишатися коло нього, власне, коло Берти, його доньки. Ви поберетеся з нею, і з нею поїдуть до вас жінки їй служити, і я не знаю, чи підуть і чоловіки, які будуть слугами їй і вам, але хтось повинен піти, і я хочу піти.
— То ти такий відданий Берті?
— Справді, і я повинен допомагати їй багато в чому, вона така ж розумна й піднесена, як і її батько, і часом не може собі дати ради в тому, чого хоче. Було б справжнім неподобством, якби ви не побралися з нею. Відколи ви були тут із двома чоловіками, ви вже не приходили до нас, а це було не зовсім добре.