— А Берта казала, що я чинив слушно, — заперечив Вітіко.
— Вона казала, а я от кажу, що в тому аж ніяк не було слушності, — наполягав Вольф, — та оскільки ви все-таки прийшли і все склалося добре, я вже знаю про це, тож мені все вдалося.
— Це тобі все вдалося? — здивувався Вітіко.
— Оскільки ви в нас були одного разу і я ходив разом із вами на скелю Сідал, і на Унчин, і до Чорного озера, — розповідав Вольф, — а потім поїхали геть і так довго жили у Горній Плані, я не раз лежав у кущах бузини, коли ви з Крживової гори дивилися на наш ліс. Я лежав у лісі, коли ви їздили верхи, я лежав серед колосся, коли ви з людьми розмовляли на лавах на вулиці. Я був у багатьох будинках та багатьох місцях і бачив, що ви робите, й чув, що розповідали про вас люди.
— Тож ти шпигував за мною, — виснував Вітіко.
— Так, — підтвердив Вольф. — Берта не казала мені ані слова, та, коли я розповідав їй, що бачив вас, і казав, що ви робили, вона поглядала на мене дуже приязно. Тепер немає ніяких троянд, та, коли ви тоді поїхали геть, вона завжди носила їх на голові, відколи ви бачили її з поганенькими червоними трояндами. Я був присутній і на вашому святі на Конячій луці коло Горньої Плани.
— Тебе там почастували? — запитав Вітіко.
— Я вдосталь спожив вашого пива і вашої печені, — відповів Вольф, — і я розповів нашому панові, що ви зробили, що люди казали про те і що я бачив на власні очі, і отак я дійшов причини думати, що ви будете вірні.
— І ти б хотів жити в моєму замку? — запитав Вітіко.
— Так, — мовив Вольф, — він буде дуже гарний, я бачив, як його будують, і недавно знову ходив туди.
— Якщо Генріх фон Юґельбах і його дружина Вюльфгільта фон Дорнберґ не заперечать, — сказав Вітіко, — і якщо Берта хотітиме, ти можеш прийти до мого замку.
— Бачите, я знав, що ви добрі, — зрадів Вольф, — і вам скоро це буде до вподоби, я служитиму вам день і ніч, і ми часто їздитимемо до пана Генріха і пані Вюльфгільти. А Берта наказуватиме мені. Ви ще досі маєте того гарного коня?
— Ще маю, — відповів Вітіко, — але він уже старіє.
— Добрі коні тримаються добре, — казав Вольф. — Наш пан завжди забирає звідси добрих коней у Юґельбах, і лишає тут довгошерстих. Ваші вершники на луці теж мали невисоких довгошерстих коників.
— Такі коні під час війни дуже корисні, — зауважив Вітіко.
— Я знаю, бо це лісові коні, вони невибагливі та роботящі і вміють добре видиратися на схили! — з захватом говорив Вольф. — А кінь, на якому ви приїхали, гарний.
— Мені подарував його князь Владислав, — пояснив Вітіко.
— У нас немає війни, а якби я був коло вас, я б поїхав на війну і здобув би собі подарунки та коня.
— Якби ти був вправний на війні, тобі б такого добра не забракло, — підтвердив Вітіко.
— Я буду вправний, — пообіцяв Вольф.
— Що ж, Вольфе, ти маєш ще щось сказати мені? — запитав Вітіко. — Бо інакше я мушу розпрощатися з тобою.
— Ні, прощайтеся, і я дякую вам за все, і все буде гаразд, і бувайте здорові, високий пане!
— Бувай здоровий! — попрощався Вітіко.
Вольф зіскочив із каменя поміж деревами, а Вітіко пішов далі.
На сьомий день Вітіко попрощався перед лісовим домом Генріха фон Юґельбаха й поїхав назад у Фримбурк. Минуло ще два дні, і старий Петер приніс йому листа від матері. Вітіко винагородив старого, і він подався додому.
Потім Вітіко звелів позначати в лісі дерева, які треба зрубати, коли настане пора. Далі наказав розчистити від дерев місце для початку будівництва дерев’яного двору для худоби, згодом поїхав до матері в Пржиц і пробув там тиждень. Після цього знову повернувся у Фримбурк і наглядав за будівництвом замку.
Будівництво просувалося швидко, бо на ньому працювало дедалі більше людей і приходили щоразу нові добровольці.
На березах ще не пожовкло листя, а на буках ще не почервоніло, як будівництво з риштованням уже зіпнулося вгору, на узліссі стояла велика чотирикутна башта, тож її можна було бачити здалеку. Її можна було помітити і з верхівок гір на півдні країни, і з височин на березі Дунаю, і з лісових вершин на Влтаві, і знизу, з долини Влтави, понад Планою аж до Фримбурка, тож дівчата в Плані піднімалися на Кржижову гору і виразно бачили будівництво Вітіко.
3. Прийшли тисячі загонів
Коли знову надходила осінь, Вітіко з почтом поїхав із Фримбурка до Праги. По дорозі він бачив багато панів зі своїми почтами, що теж добиралися до Праги, та інших людей, які простували до столиці.