Вратислав заговорив:
— На це є моя ласка. Ти був колись лише небожем князя Собеслава, такою самою гілкою на дереві Пржемисла, як і ми. Ти був нашим товаришем і товаришем молодих синів могутніх лехів країни. Разом із нами ти шукав насолод, за якими ми ганялися. Ти в усьому дотримувався нашої поради і казав нам: якби я був князем, ми б усе робили по-іншому, і те робили б по-іншому, і це робили б, а того б не чіпали. Ти погодився, що ми будемо брати участь. А оскільки ти залучив нас, молодих, то й поготів залучив би радників князівського престолу і старих мудрих лехів. Саме з таким розумінням тебе і обрали князем. Але ти як князь діяв як тобі заманеться. Ти не дослухався до наших бажань, до бажань синів Пржемисла, ти не дослухався до бажань старих радників, лехів і могутніх панів, ти гнобив нас і нехтував слова та допомогу панів під час свого врядування, хоча князі давніших часів шанували їх. Через те ти був уже не князем, а завойовником, і ми обрали собі нашого князя і підняли зброю для захисту наших прав. Але під час війни ти зберіг і зміцнив свою владу. Якщо ти хочеш, як ти кажеш, задовольнити скарги і дати відшкодування, ти й далі міг би бути князем і ми б служили тобі, як і ті, хто обрав тебе. Я скінчив свою мову.
— Вратиславе, — сказав Владислав, — я відповім тобі пізніше. Оттоне, говори.
— Я кажу так, як казав Вратислав.
— Леопольде, кажи, — знову звелів Владислав.
— Я кажу, як і Вратислав, — озвався Леопольд.
— Спітигневе, кажи, — мовив Владислав.
— Я кажу достеменно так, як і Вратислав, — відповів Спітигнев.
— Владиславе, сину Собеслава, говори, — сказав нарешті Владислав.
— Ти слушно сказав, — почав Владислав, — син Собеслава, і в цьому й полягає моя скарга. Я кажу спершу, як казав Вратислав, а потім кажу так, як кажу я. В промові Вратислава я кажу: ти принизив нас і зневажив. У своїй промові я кажу: ти вкрав у мене княжий престол. Високі і низькі пани Богемії і Моравії на з’їзді в Садскій вихваляли мого високого батька Собеслава за те, що я після його смерті повинен бути князем, і, склавши присягу, визнали мене наступником Собеслава. А потім, коли захворів мій батько, вони зламали свою присягу і на з’їзді у Вишеграді обрали князем тебе. Цей вибір був недійсним. А коли мій батько помер, тебе посадили на князівський престол, і це священне свято стало нікчемним. Я був князем, а ти захопив владу і тримаєш її досі. Ось мої слова.
— Ви все сказали? — запитав князь Владислав.
Ніхто не відповів.
— Чи хтось із вас хоче додати щось до вже сказаного? — знову запитав князь Владислав.
Ніхто не відповів.
— Тож я казатиму так, — заговорив великий князь. — Вратиславе, те, що ти сказав, правда, я замолоду був вашим товаришем і товаришем молодих синів високих і могутніх панів, і серед нас було багато й тих, хто не походив від жодного високого чи могутнього пана обох земель. Я хотів бути добрим товаришем і тому давав вам змогу порядкувати. Це правда, що я дослухався до вашої поради. Проте ви радили у справах насолод, а оскільки йшлося про насолоди, ми й діяли на основі цих порад. Це правда, що я казав: якби я був князем, ми б робили те або те. Проте неправда, що я відмовляв вам в участі, коли став князем, неправда, що я не дослухався до бажань, неправда, що я гнобив вас, неправда, що я зневажав слова й допомогу панів під час урядування землями. Для всіх важливих справ земель скликали збори ради, вирішували в раді, а потім діяли згідно з тією постановою. Чимало людей наших земель, що сидять у цій залі, засідали і в раді. І в раді засідали чимало людей, що тепер блукають на вигнанні, бо були на вашому боці. І в раді засідали чимало людей, яких спіткала смерть на кривавому полі зброї. І якщо я навіть сьогодні скликав раду й дозволяю вам промовляти та відповідаю вам, бо вся ваша влада і влада ваших прихильників стала моєю владою, то наскільки більше я дбав би про поради своїх людей раніше. І я справді дбав про них ще більшою мірою, ніж колишні князі, про яких ти казав, Вратиславе, і один з яких, Сватоплук, одним подихом своїх вуст винищив ціле покоління. Але ж ви не приходили на раду. Ви не прислали мені своїх пропозицій, спрямованих на добробут країни. Ви висували вимоги, які мали збільшити вашу владу і ваше багатство, а якщо ті вимоги годі було виконати, вам завжди називали причину. Навіть ті, хто засідав у раді, оприлюднювали свої вимоги за межами ради, тож їх годі було брати до уваги. Ви не хотіли допомагати князю, ви самі хотіли бути князем. Але князь — це батько землі й не повинен жодній людині, хоч яке високе її становище, давати владу і майно для її насолод і не повинен віддавати свою князівську владу в чужі руки.