— Ти забрав мою садибу в Чинові! — крикнув Вратислав.
— Вратиславе, — відповів князь, — не згадуй у своїх словах окремі речі, бо про окремі речі вирішують суди, яким ті речі підпорядковані. Ти втратив садибу в Чинові під час суперечки за неї внаслідок постанови суду.
— Ти чинив той суд! — крикнув Вратислав.
— На це я не відповідаю, — мовив князь, — бо інакше я був би змушений чинити суд над тобою, а це суперечило б тій безпеці, яку я пообіцяв вам.
— Якщо ти не хотів віддати владу та майно в руки князів земель і руки високих слуг тих земель, — мовив Вратислав, — то віддав їх у руки дрібних людей. Неродовитому Одолену, чий батько ніщо, і хлопцеві Вітіко, чийого походження не знають, але вони обидва коло Пльзеня принизили високих нащадків роду Пржемисла, ти забезпечив їм владу, майно і честь, бо вони воювали з давніми вірними лехами землі. Одолен запишався і скривдив шляхетних синів землі, а Вітіко стане лехом, що вважає Лісовий край, який перебував під лагідною рукою великого князя, за свою садибу, що дає йому харч, і буде гнобити та грабувати його.
— Одолене, кажи, — звелів великий князь.
— Я не казатиму нічого, — мовив Одолен.
— Вітіко, кажи, — звелів великий князь.
— Я казатиму, — почав відповідати Вітіко, — бо я діяв коло Пльзеня самостійно, і казатиму з поваги до нащадка вельмиповажного Пржемисла. Вратиславе, я коло Пльзеня, скоївши переступ проти його ясновельможності високого князя, надав вам свободу, яку ви вже втратили з огляду на велику чисельну перевагу наших людей, бо я намагався уникнути проливу крові на війні та іншого лиха. Високий князь у своїй ласкавості простив мені той переступ. Я тоді не думав, що за думки матимуть проти мене князі, яких я звільнив тоді. А буду я гнобити Лісовий край чи ні, покаже згодом час. Лісові люди пішли зі мною на війну завдяки не якій іншій владі, як моєму слову і своїй добрій волі. Так буде й далі, і вони не покинуть справи, коли станеться лихо, бо з гори Високої, де ми не змогли перемогти вас, вони пішли до Праги захищати князівський престол. Ті, хто кориться примусу, покидають серед лиха того, хто примушує, як, скажімо, після битви під Зноймо тисячі людей відкаснулися від Моравії.
— Владиславе, ти дозволив говорити цьому чоловікові, а не я, — втрутився Вратислав, — тому я далі звертаюся до тебе. Ти поставив юнака Велислава жупаном у святому Вишеграді, де мав би бути якийсь зрілий син землі.
— Велиславе, кажи, — звелів князь.
— Як Одолен нічого не казав, то і я мовчатиму, — відказав Велислав.
— Зате, Вратиславе, я звертаюся до тебе, — мовив князь. — Як і за давніших часів князі винагороджували тих, хто на війнах, у радах та під час інших справ та нагод служив країні, то і я винагородив тих, хто за тяжких часів, які тепер минули, жертвував своєю кров’ю і майном. Я нагородив і високих, і низьких. Визначено, що скарги в питаннях винагороди мають надходити до канцелярії князя і ті скарги треба по змозі задовольняти. Було дуже мало протестів, але їх задовольнили, хоча про винагороди вирішували ще раніше на раді. Вратиславе, ти знову говорив про окремі речі. Люди, які сидять у цій залі, знають про всі ці окремі речі. Вимоги, що їх висували князі, людям відомі, і цим зборам повідомлено про все, що можна було сказати про вашу справу. Ти не подав скарг на князя, тому що він князь. Тому я й запитую тебе: чи пролив я невинну кров? Чи вичавив бодай один пфеніг із країни? Чи наказував я своєму судові, які вироки оголошувати? Чи марнував я добро країни? Чи виявляв я млявість? Чи принижував я і кривдив слуг церкви і країни?
Усі мовчали після цих слів князя, тож згодом заговорив він сам:
— Оскільки ми запросили прийти синів роду Пржемисла, які збройно виступили проти нас, та висловити свої нарікання і оскільки вони прийшли та висловили, нехай тепер високі і низькі пани земель Богемії і Моравії, зібрані в цій залі, скажуть, що вони думають про почуте. Оттоне, превелебний єпископе Празький, кажи.
Оттон, єпископ Празький, підвівся й заговорив:
— Владиславе, ясновельможний князю земель Богемії і Моравії, після боротьби за князівський престол синів країни проти синів країни ти обрав ступити на інший шлях, ніж ступав до тебе не один князь. Князі після перемоги карали своїх родичів, які піднімали проти них зброю, щоб перешкодити переході влади до наступника. Вони не раз були змушені спокутувати свою провину втратою свободи, а часто й життя. А ти хотів своїм родичам, якби вони мали обґрунтовані скарги, відплатити справедливістю й запросив панів церкви та країни, щоб вислухати їх. Ти заклúкав своїх родичів і поручився, що вони матимуть змогу безперешкодно приїхати й поїхати. А оскільки їхні скарги не обґрунтовані, я вважаю, що вони вчинили переступ і повинні належним чином просити в тебе прощення. А ти, високий пане, будеш ласкавий до них.