— Ти маєш владу, а твої прихильники кажуть, що ти маєш право, — затявся на своєму Владислав.
— Я вже сказав тобі, — мовив князь.
Потім озвався Вратислав:
— Ти говорив про дописи, де можна прочитати скарги, які подавали тобі зібрані тут пани. Хтозна, які ти папери показав.
— Вратиславе, — відповів князь, — якби я хотів поводитись непорядно, я б не кликав вас сюди, а просто цькував би вас.
— Навіть якби я помирав і мав лягати в землю, — прогримів Вратислав, — я б ніколи не просив прощення!
— Ти вже сказав, — мовив князь, — а що скажуть інші?
— Я не проситиму прощення, — заявив Конрад.
— Я теж не благатиму прощення, — додав Оттон.
— Мені прохання про прощення не личить, — мовив Леопольд.
— Мені теж, — докинув Спітигнев.
— Оскільки я не сказав батькові, що скорюся Владиславу, я не скорюся й тепер, — проказав Владислав, син попереднього великого князя Собеслава.
— Ви сказали своє слово, — підсумував князь Владислав, — а що ви робитимете — діло ваше. Ті, хто не просить прощення, мають ще місяць строку, а потім можуть безперешкодно їхати туди, звідки прибули.
Після цих слів князь трохи помовчав, а потім звернувся до Ґвідо, легата святого отця, і сказав:
— Ґвідо, превелебний кардинале, вельмишановний посланцю святого отця Інокентія, сини нашої країни закінчили тепер одну державну справу. Оскільки ви приїхали в країну направляти й судити, чи буде ваша ласка сказати кілька слів?
— Ясновельможний князю, — відповів Ґвідо, — дотримуючись мети моєї місії, я скажу кілька своїх слабких слів. Конраде, Вратиславе, Оттоне, що мали владу в Моравії, ви повернули цю владу проти шановної церкви і законного князя. Сталася кривда в душах і пролив крові в плоті. Пом’якшує вашу провину тільки те, що ви, можливо, не знали, який тяжкий гріх ви скоїли, але він був такий великий, що превелебний єпископ Моравії Здик був змушений силою своєї апостольської гідності відлучити від церкви всю Моравію. Проте ви не визнали тяжкості свого гріха або ж лишилися впертими. Ваш гріх такий великий, що святий отець не тільки підтвердив відлучення, а й посилив його. А ви однаково лишилися в гріху. Вже третій рік скорбота відлучення гнітить нещасну землю. Всі душі, що тужили за втіхами віри, всі душі, які спіткало збурення, всі душі, які помилялися, і всі душі, які пропали внаслідок відлучення, волали до Бога всемогутнього про покарання тих, хто завинив у відлученні. Цей гріх такий тяжкий, що святий отець у своєму милосерді вирішив послати місію в Моравію задля настанов, відновлення порядку, поправи та покарання і обрав мене як незначний інструмент для цього завдання, яке я, дотримуючись обов’язку духовної покори, й приїхав виконувати. Ще до мого приїзду Бог у милосерді своєму дав вам змогу спокутувати частину вашої провини. Ви зазнали поразки у війні проти вашого законного князя, втратили свою владу та прибутки і перебуваєте на чужині у вигнанні або на рідній землі як утікачі. А проте не визнали того, що сталося через вас. Багато зусиль і слів звертали до вас через вашу озлобленість, через вашу жадобу помсти, через ваше жадання влади, але всі були марні. Тим часом минули роки. Нарешті Господь зласкавився над вами й пом’якшив вам серце. Ви і народ присягнули, що прагнете цілком задовольнити і церкву, і вашого єпископа. Після того я зі своїм почтом поїхав до Реґімберта, превелебного єпископа Пассауського, в якого був ваш єпископ Здик. Ваш єпископ зі мною і моїм почтом приїхав до Праги. Ви знаєте, що він тут. Він не хотів бути суддею над вами, і тому його немає в цьому залі. Але перед цими високими і шановними зборами могутніх і найкращих синів Богемії і Моравії, найвищими священиками і найвищими панами ви повинні розповісти про свою присягу і перед лицем превелебного єпископа Здика повинні сказати про неї, якщо це щира, серйозна і свята присяга.