— Я знав це, — мовив Вратислав, — і якщо це стало для нас приниженням, то ми шукали приниження. Ми могли натрапити на ворогів, які поводилися б інакше. Коли приїдеш до Брно, двері замку будуть відчинені для тебе, і тебе вшанують, коли ввійдеш.
— А коли ми всі, що тепер об’єднані, приїдемо полювати в твої хвойні ліси, як обіцяли коло Чинова, — проказав князь, — ти нас приймеш і почастуєш.
— Ясновельможний князю Владиславе, я теж можу дати шматок хліба й місце в домі, який я маю завдяки твоїй ласці, — озвався Вітіко. — А те, що я зробив, високий князю Вратиславе, я зробив тому, бо так мені спало на думку. Коли я приїду до Брно, то не забуду прийти до тебе з шанобливим вітанням.
— Усі люди діють так, як спадає їм на думку, — проказав великий князь, — але думки бувають різні. Ми колись навмисне поїдемо в Брно, і тоді ти, Вітіко, поїдеш із нами, але візьми іншого коня, ніж того, що тільки ступою може рухатись.
— Колись він був проворніший, — усміхнувся Вітіко.
— Та годі вже про нього, — махнув рукою князь.
Вони ще розмовляли, як підійшли Оттон і Владислав і теж долучилися до розмови. Звернулися до Вітіко й подякували йому за те, як він поставився до них під Пльзенем, а Владислав подякував йому за захист від Одолена. Після цієї розмови великий князь і моравські князі відійшли від Вітіко.
Трохи згодом до Вітіко підійшов Здик, єпископ Оломоуцький, і сказав:
— Шляхетний лісовий пане, ти собі друзів не шукаєш, вони шукають тебе. Ти ще пригадуєш, як Реґімберт, єпископ Пассауський, сказав: несамовиті стануть ягнятами. Його слова справдились. Але він став могутнім пастухом, перед яким вони стали ягнятами. Ґвідо тяжко працював багато років. Сини Пржемисла здобули сьогодні перемогу, що є найбільшою, яку вони могли б здобути і яку може здобути людина. Народ і вся країна побачили, що на небі є Бог і Бог підносить грішника, який несе покуту; він повідомив йому через церкву про прощення і злагіднив серце князя Владислава, що тепер уже забув несправедливість.
— Князі нині будуть, безперечно, вірні, — зауважив Вітіко.
— Будуть, — підтвердив Здик. — Вони покаялися і знову дотримуються звичаїв церкви і країни. А якщо й забудуть про своє каяття, влада князя Владислава тепер надто велика і тільки зростатиме, тож вони навряд чи щось задумають проти неї.
— Князь Владислав має тепер перед собою вільний шлях, — промовив Вітіко.
— Лихо, про яке здогадувався превелебний єпископ Сильвестр, — мовив Здик, — і про яке говорив шляхетний лех Болеміл, сталося й було подолане. Тепер прийде добро, яке передбачали ті, хто саме тому й посприяв вибору Владислава.
— Він добрий і утверджує справедливість, — мовив Вітіко.
— Ми ще не знаємо, що буде, — проказав Здик, — але щось та буде. Він захищатиме віру, стримуватиме лихих, дбатиме, щоб усі могли задовольнити свої потреби, і пов'язуватиме нашу гідність із гідністю інших країн.
— Він понесе нашу гідність у далекі країни, — сказав Вітіко.
— Може статися й це, — погодився Здик, — і нехай йому сприяє вірність і радість близьких людей.
— Він сам породжує вірність і радість, — мовив Вітіко, — і згодом їх йому не забракне.
— Таж так, — кивнув Здик. — Вітіко, превелебний і лагідний кардинал Ґвідо був у Пассау, і превелебний єпископ Реґімберт і я розповідали йому про тебе. Він просив, щоб я привів сьогодні тебе до нього. Ходімо.
— Іду, — сказав Вітіко.
Здик повів Вітіко повз багатьох людей до однієї кімнати. Там сидів на стільці кардинал, а навколо нього крутилося багато людей: князі церкви, священики тощо. Вітіко був змушений зачекати, бо було багато людей, із якими кардинал хотів розмовляти. Коли ті розмови скінчилися, Здик повів Вітіко за руку до кардинала. Кардинал побачив їх і махнув їм рукою. Зупинившись перед кардиналом, Здик мовив:
— Превелебний кардинале, цей чоловік — Вітіко, дозвольте, щоб він засвідчив вам шанобу.
Кардинал подав Вітіко хреста, і Вітіко поцілував його. Кардинал потім проказав:
— Мій юний сину, ти послужив церкві у скруті, а в боротьбі ти прагнув миролюбності.
— Превелебний князю церкви, — заговорив Вітіко, — я намагався робити те, чого вимагали ситуація і звичаї, прищеплені мені ще з дитинства.
— І віра, мій сину, яку посадив у твоєму серці добрий священик Бенно, — додав кардинал. — Ти в неділю в лісі, бо ж там не було ніякої церкви, хвалив день, твій кінь спочивав, а ти в самотності молився деревам. Якщо ти намагався діяти так, як вимагала ситуація, то було б добре, якби всі знали, чого вимагає ситуація, і якби всі діяли так, як вимагає ситуація: тоді б вони виконували волю Господню.