Вітіко привітав обох, порозмовляв трохи з ними й пішов далі. Побачив, як коло одного вікна стоять Одолен і Сезима. Одолен мав на собі зелене оксамитове вбрання зі срібним поясом, а поверх чорного волосся одягнув білу шапку з чорною пір’їною. Сезима вбрався в синь та золото. Вітіко підійшов до них і запитав, чи не знають вони, де можна знайти єпископа Сильвестра.
— Він коло тих, які тепер у нашій країні розмовляють латиною, — відповів Одолен.
Вітіко попрощався й пішов до кімнати, де був кардинал Ґвідо. Побачив, як кардинал сидить на стільці, а по праву руку від нього сидить колишній єпископ Сильвестр, а по ліву — старший священик Даниїл. Кардинал розмовляв з обома. Трохи далі сиділи єпископи Оттон і Здик, а ще далі сиділи або стояли інші князі церкви, священики тощо.
Вітіко знову відійшов від дверей кімнати і пішов уже через інші кімнати. Тепер він побачив княгиню, що сиділа серед придворних дам та дівчат, побачив багато чоловіків і жінок, які ходили парами й розмовляли.
Вітіко натрапив й на Любомира, він сидів на стільці й був у чорному оксамитовому вбранні, на поясі в нього мінились різними барвами численні самоцвіти. Чорну шапку з білою пір’їною він тримав у руці, а його сиве волосся й сива борода немов світилися на чорному вбранні. Коло нього сиділо багато літніх чоловіків, стояла молодь.
— Вітіко, — мовив він, — ти походжаєш сам по кімнатах і думаєш про щось інше.
— Я розмовляв із кількома людьми, — відповів Вітіко, — а тепер шукаю превелебного єпископа Сильвестра.
— З ним мав розмовляти превелебний кардинал, — пояснив Любомир, — бо звелів погукати до себе його і старшого священика Даниїла.
— Я бачив, як він розмовляє з ними, — кивнув головою Вітіко.
— Моя господиня зрадіє, — казав далі Любомир, — коли ти вже житимеш у своїй фортеці і зможеш, як обіцяв, трохи довше погостювати в нас. Тепер настануть мирні часи і ми матимемо змогу розмовляти про те, що ми хочемо зробити в нашій країні, в нашій місцевості й серед наших людей. Болеслава ще може багато розповісти тобі про те, що могло б піти тобі на користь.
— Коли в країну прийде весна і наш ліс зазеленіє знову, — мовив Вітіко, — я вже житиму, як ви кажете, у фортеці. Тоді я вже попрошу на якийсь час про дружню гостинність у Дудлебах, а також і вас проситиму, щоб і ви зі своїми людьми не погребували шанобливо запропонованою гостинністю мого дому.
— Я був на початку будівництва твого дому, — мовив Любомир, — тож годиться поглянути на нього й тоді, як він буде готовий.
— Але приїжджайте не самі, — нагадав Вітіко.
— Ми приїдемо в твій дім, — пообіцяв Любомир, — і будемо їздити частіше, і приїдемо й тоді, коли там запорядкує молода господиня замку.
Вітіко промовчав, тож Любомир казав далі:
— Коли ми спокійно відійдемо в інший світ, бо ж наші голови вже сиві, в країні мають бути ті, чия голова ще не посивіла, а після них — знову ті, чия голова ще темна чи русява. Вітіко, ти добрий чоловік, і ті, хто прийде після тебе, теж будуть добрими людьми.
— Це все ще в майбутньому, — мовив Вітіко.
— І майбутнє справдиться, — запевнив Любомир. — Але одна річ є не дуже далеким майбутнім, і я бажаю тобі багато щастя і здоров’я.
— Усе в руках Божих, — мовив Вітіко, — і нехай мирні роки, яких ми чекаємо, будуть сповнені благословення.
— І нехай ми допоможемо запровадити те благословення, — додав Любомир. — Вітіко, заходь до мене, поки ми в Празі.
— Я відвідаю вас у домі вашого роду, — пообіцяв Вітіко, — як і тут знайшов вас.
— Чекатиму, — всміхнувся Любомир.
Вітіко попрощався й пішов далі. Побачив ще багатьох своїх друзів і розмовляв із ними.
Нарешті подали знак, що свято скінчилося, і Вітіко з кількома своїми людьми, які чекали його надворі, поїхав до свого заїзду.
Свято церкви Святого Віта тривало ще вісім днів. Великий князь і княгиня, кардинал Ґвідо і всі князі церкви та пани обох земель щодня ходили на церковні відправи. Моравські князі молилися перед церквою. З усіх закутків країни ще приходило багато людей, і ті, хто спершу не міг протиснутися до церкви, намагалися потрапити туди згодом. Після відправ кардинал благословляв вірних і благословляв їх, коли вони вже поверталися додому. З південного лісу й далі приходили гурти людей, щоб узяти участь у празьких святкуваннях, і кожен гурт ніс церковну корогву. Люди ставали табором між Вишеградом і правим передмістям. Чимало їх ходили до Вітіко, і Вітіко ходив до них, давав їм поради і, в разі потреби, допомогу. Проказавши молитви і оглянувши в Празі все, що видавалося гідним уваги, люди поверталися додому.