— Дипольд! — вихопилось із багатьох горлянок.
— Дипольд був там, — підтвердив великий князь, і в його очах, коли він казав ці слова, бриніли сльози.
Оттон розповідав далі:
— Я запитав чоловіка, які наміри мали ті пани щодо високого єпископа. Він відповів, що не знає. Поки ми ще розмовляли, прийшли люди єпископа. Вони розповіли, що їх били, шмагали, виривали їм волосся і плювали на них. Про свого пана вони не знали нічого. Проте шукали його. Я розіслав людей в усі боки, але ніхто не приніс звістки про нього. Тоді я пішов до місця, де я сказав превелебному єпископу йти далі. Ми знайшли слід однієї людини й пішли по ньому. Трохи згодом натрапили на чагарі, де й загубили слід. Побачили, що з другого боку до чагарів ідуть інші сліди, побачили в чагарях багато слідів, а потім від чагарів пішли сліди двох людей, а то й більше. Пішли тими слідами. Зрештою вони вивели на стежку, де вже годі було щось побачити. Стали шукати хати, щоб поїсти що-небудь. Я щодня розпитував про превелебного єпископа. На п'ятий день я почув звістку, що один хворий високий пан лежить у Літомишлі. Але той пан убраний як селянин. Я поїхав у Літомишль. Там лежав хворий превелебний єпископ Здик. Тоді він ще міг розмовляти й розповів, що ховався в чагарях і дуже перемерз, потім туди прийшов один селянин, що дав йому частину свого одягу й повів бічною стежкою в Літомишль. Там єпископ захворів і вже не міг їхати далі. Згодом він захворів ще тяжче і знепритомнів. Я послав вісника до високого князя Владислава. Високий князь прислав у Літомишль двох лікарів, щоб вони перевезли хворого до Праги. Але його годі було везти і лікарі лишилися з ним. Я поїхав до Праги, щоб докладно розповісти ясновельможному князеві про те, що сталося. Превелебний єпископ ще й досі тяжко хворіє в Літомишлі. Отак я все бачив і чув і отак розповів, — закінчив Оттон і сів.