Про відлучення оголосили. Князь розіслав в усі закутки країни посланців із наказом людям бути готовими запровадити відлучення.
Князь послав послів до Дипольда і звелів просити його приїхати до Праги. Дипольд приїхав, і його провели до князя і княгині. Він упав перед ними навколішки, схопив руку князя й руку княгині й не мовив ані слова.
— Дипольде, — заговорив князь, — твої очі знову дивляться на наші обличчя, а наші очі дивляться на твоє обличчя.
— Ти сказав мені, — озвався Дипольд, — коли доручив мені обороняти Прагу: ти радше накладеш головою, ніж утратиш свою честь і славу на цій землі і блаженство на небесах. Як я можу тепер дивитись на твоє обличчя і на обличчя пані, що тоді стояла як воїн коло мене?
— Дипольде, підведися, — мовив князь.
— Не можу, — зітхнув Дипольд.
Княгиня нахилилась до Дипольда, взяла його ще другою рукою і підвела його. Тепер він стояв перед князем і княгинею.
— Дипольде, ти, світочу воїнів! — промовив князь.
— Як я міг учинити таке? — дивувався Дипольд. — У нас сталася сварка з єпископом через садиби і маєтки, і мені защеміло серце, що ти, хоча я дуже люблю тебе, віддаєш перевагу йому. А потім прийшли носії розбрату, нашіптувачі, і два князі сказали: він уже відлучав нас від церкви, тепер він їде до Італії і знову доможеться, щоб відлучили і тебе, і нас. Ми повинні схопити його, щоб він дав нам запоруку. І я погодився. Ми не зловили його, і сталося лихо.
— Навіщо ви спалили садибу Морен? — запитав князь.
— Вони сказали, що тепер єпископ вискочить із полум’я і ми зловимо його, — відповів Дипольд.
— А якби він загинув у полум’ї? — запитав князь.
— Не знаю, чи хтось мав такий намір, — промовив Дипольд. — Коли я дорікав за пожежу, кожен казав, мовляв, він не давав наказу, але єпископ тепер вискочить. Мені було гидко.
— Я знала про це, — сказала княгиня.
— Тож так усе й сталося, — мовив князь.
— Невже ви всі не знали, що здобута силою обіцянка не зобов’язує? — запитав князь. — Ви не повинні були хапати превелебного єпископа, щоб домогтися чогось від нього, так само як я нікого з вас не наказував схопити, щоб привезти до Праги. Я тільки викликав вас.
— Я з'їхав з глузду, — прошепотів Дипольд.
— Отак і Одолен казав, — промовив князь. — Дипольде, я ніколи не відсував тебе, хоч як поважав Здика. Ти вже був заступником на моєму місці, він — ні.
— Я знаю це, — зітхнув Дипольд.
— Ти знову будеш із нами, як стояв на мурах Праги поряд зі мною, — мовила княгиня, — і як ти поряд із моїм чоловіком ішов на війну проти князів.
— Дипольде, — заговорив і князь, — ти в своєму гніві повстав проти чоловіка, як трапляється часом і в інших країнах, щоб примусити його, а ті князі хотіли, щоб ти був із ними і вони завдяки цьому набули більшого авторитету. Ніхто не приїхав, коли я гукав їх. Ти приїхав. Дипольде, я прошу тебе, поїдь до святого отця, покайся, дай відшкодування і позбудься відлучення. Ти мій улюблений брат.
Князь простер руки, Дипольд теж, і брати обнялися. Підійшла й княгиня і поцілувала Дипольда в чоло.
— Так, я поїду в Рим та у Вітербо, покаюся й дам відшкодування, — пообіцяв Дипольд. — Так буде згідно з честю.
— Авжеж, — підтвердив князь.
Отже, Дипольд поїхав із Праги, а потім до святого отця у Вітербо, звідти до Рима, покаявся, дав відшкодування, позбувся відлучення й повернувся до Праги.
Перед початком літа з Моравії в Прагу до князя Владислава прискакав терміновий вісник. Прибувши до князя, мовив:
— Я приїхав із Брно, князь Вратислав тяжко захворів, він просить тебе, ясновельможний князю, якщо ти сподіваєшся коли-небудь на ласку небес, щоб ти зробив йому ласку і приїхав до його смертного одра, щоб він покаявся і попросив останнього прощення. Він просив про милосердя і превелебного єпископа Здика.
Князь задовольнив прохання Вратислава. Поїхав до Брно і пішов разом є єпископом Здиком до ліжка хворого князя. Вратислав простер руку і глухо та нерозбірливо промовив:
— Сідайте.
Владислав і Здик сіли. Вратислав говорив далі невправним язиком: