Король, проказавши, знову сів на свій трон. Чимало людей закричали:
— Ми йдемо! Йдемо!
Закричали й інші, і вже годі було зрозуміти їхні слова, який-небудь поважний пан навряд чи сказав би слово, бо крик і галас поширились на весь зал, годі було щось розібрати. Потім знову хтось крикнув:
— Ми йдемо!
А далі пролунав крик:
— А ми не йдемо!
Потім почулися голоси:
— Так не може бути! Це несправедливо!
Інші криком заперечували їм, знову зчинився гармидер, ще гучніший, ніж доти. Потім чимало зіскочило зі своїх місць і гуркали мечами. Інші також зіскочили і, мов у відповідь, теж гуркали мечами.
Король і далі сидів на троні й приглядався до людей.
Каста підняв правою рукою свою шапку й підкинув її вгору, але ніхто не зважав на цей знак. Дедалі більше число людей зривалися з місць, майже всі присутні в залі вже стояли.
Тепер уже Вецель став на свій стілець і замахав руками, але галас лише гучнішав і найближчі люди стягнули його зі стільця.
Підвівся Дівіш і пішов від стільців на вільне місце, щоб його всі могли бачити, й підняв угору обидві руки. Але галас не вщух. Дівіш знову пішов на своє місце.
Тепер Любомир учинив так само, як Дівіш, але крики лунали й далі, інколи брязкала зброя. Любомир знову пішов на своє місце.
Цього разу повільно підвівся Вшебор зі своєю сивою бородою. Він став на ослінчик, який з огляду на його вік поставили йому перед стільцем. Зняв шапку й тримав її перед грудьми. Отак він стояв і не ворушився.
Оскільки він і далі стояв, галас став вщухати, тихішав, і нарешті пролунав голос:
— Вшебор! — крикнув могутнім голосом Пржедбор. — Вшебор!
Загукали й інші голоси:
— Вшебор!
Пржедбор крикнув тепер дуже виразно:
— Вшебор любить країну, і ви, люди, слухайте його!
— Вшебор! Вшебор! Вшебор! — загукали тепер численні голоси.
Гамір мало-помалу вщухав і зрештою в залі не лунало вже жодного звуку. Вшебор, що й далі стояв на ослінчику, заговорив:
— Любі, добрі земляки! Я дякую вам, що ви зглянулись на мій вік і вгамували своє небажання. Відколи Болеміл уже там, де років не рахують, я тепер найстарший у залі. Дозвольте розповісти вам про те, чого я зазнав у своєму житті. Болеміл уже не говорить, а мій рот набагато гірший.
— Кажи, кажи! — загукали численні голоси.
— Минуло багато сотень років, — заговорив Вшебор, — відколи батько Чех зі своїми людьми прийшов, перетнувши річку, в цей край. Вони жили тихо і не грабували сусідів. А коли вороги приходили в країну, відборонялися від них. Чужинцям, що приходили як гості, вони надавали притулок і дбали про них. А коли якийсь іноземець робив якийсь подарунок чоловікові з нашої землі, той з удячністю приймав його і теж давав якийсь подарунок іноземцеві. Але вони ніколи не брали від когось чужого подарунка за країну, на яку той не мав ніякого права. Тому й не мусили надавати допомогу в далеких країнах. Отож предки жили на батьківщині в згоді зі своїми звичаями, і це стало законом: вони ніколи не ходили у військові походи далеко за кордони своєї країни. Ясновельможний королю Владиславе, якби ці питання, перше ніж вони стануть ділом, ти обговорив на раді своїх людей, то, можливо, завдяки їхній мудрості були б знайдені інші шляхи для добра земель.