Сказавши ці слова, Вшебор зійшов зі свого ослінчика і сів на стілець. А чимало чоловіків у залі закричали:
— Таки правда! Гаразд! Так має бути!
У залі знову зчинився гармидер. Потім підвівся Ґезо, абат зі Страговського монастиря, і, коли гамір ущух, заговорив:
— Ми маємо святощі в нашому прадавньому місті Празі, маємо золотий престол наших князів у Вишеграді, чий замок ще давніший, ніж Празький, і був золотим замком у поган, а став золотим замком з пишними церквами в християн. На ті святощі дивиться увесь народ і молиться коло них Господу, і до цих святощів ходять на прощу чужинці, щоб долучитися до їхніх див. У нашій країні є стовп наших молитов, стовп нашого благоговіння, стовп нашої могутності й стовп нашої честі. А в німців є різноманітні королівські палаци, є різні міста, але король у жодному не має золотого престолу і ходить від міста до міста.
Після цих слів у залі знявся оглушливий гамір. Чоловіки гуркали мечами, дехто вимахував ними в піхвах над головою.
Ґезо знову сів на своє місце, і жоден голос не піднявся проти нього.
Потім підвівся Петер, абат із Бржевновського монастиря. Люди нарешті розступились, щоб він міг промовляти, і він заговорив:
— Як казав превелебний абат зі Страговського монастиря і як казав високий лех Вшебор, так кажу і я. Якщо ми позбавимо нашу країну її законів, її звичаїв та обрядів і пов'яжемо її з долею інших країн, вона вже не матиме стійкості і може впасти. Я оскаржую будь-яку зміну, що не є зріло продуманою на раді її синів.
Після цих слів почулися гучні схвальні вигуки і водночас крики незгодних. Одразу багато чоловіків підскочило, щоб говорити.
Згодом знову стало тихіше й підвівся король, а коли його приготувалися слухати, мовив:
— Нехай тепер виступить кожен, хто хоче висловитись із цього питання. Нехай каже те, що, на його думку, є слушним і добрим, і говорить так довго, як йому хочеться. Я вислухаю кожного і прошу й вас, щоб кожен слухав іншого так, як він хотів би, щоб слухали його. Позаяк кілька чоловік не можуть промовляти одночасно, бо ж вас одразу встало кілька чоловік, я думаю, що годиться спершу надати слово старшим.
— Авжеж! Так! — загукали голоси в залі.
— Любомире, — промовив король, — здається, ти вже давненько встав зі свого місця. Навіть якщо це не так, ти все-таки найстарший. Кажи.
— Ясновельможний королю, — заговорив Любомир, — якщо ти хочеш слухати мене і якщо збори хочуть слухати мене, я казатиму.
— Кажи, кажи! — заохочували голоси в залі.
Любомир якусь мить мовчав, а потім почав:
— Любі превелебні князі церкви і вельмиповажні пани земель! Як мій невеликий розум і мої роки підказують мені, зміна, яка відбулася в нашій країні, дуже варта того, щоб ми присвятили їй пильну увагу. Ми тепер ще не знаємо, що з цього всього буде. Ми не знаємо, що буде, коли наш великий князь став королем і коли всі наші наступні великі князі будуть королями. Чи будуть королі й далі діяти так, як діяли наші великі князі, чи буде якось по-іншому? Чи будуть наші землі в давніх стосунках із нашими сусідами, а чи ці стосунки зміняться? Чи будемо ми зобов’язані щодо тих, хто надав нам таку честь? Якщо ми тепер це все докладно обдумаємо, якщо кожен у любові та вірності повідомить іншим те, що спало йому на думку, тоді ми зможемо порадитись, як, дотримуючись наших прав і обов’язків, можна запровадити в нашій країні добро, пов’язане з цим становищем, і тримати якомога далі від країни зло, притаманне цьому новому становищу. На мою думку, було б добре спершу порадитись і визначити всі обов’язки і потреби, зумовлені цим становищем. Але ви всі знаєте дуже добре, що наш ясновельможний князь Владислав, відколи сидить на княжому престолі, завжди скликав раду, коли йшлося про речі, важливі для країни, і як на тих радах вирішували. Якщо тепер він цього не зробив, то мав для цього причини. Він зважить усе ретельно після докладних роздумів і найпевніше зможе сказати нам, що криється в цій справі, а що ні.
— Це правда! Чудово! — загукали численні голоси.
— Та він мав назвати їх сьогодні! — гукнув хтось.
Знову залунали крики схвалення і догани. Любомир тим часом сів.
— Предо, кажи, — мовив король.
Преда, що вже стояв, заговорив:
— Мої слова такі, як і слова Любомира. В цій справі може бути щось дуже лихе для країни. Я б ще додав, що тепер майже така ситуація, немов ті, хто багато років служив країні, вже перестали бути радниками і друзями великого князя.
— Так воно і є! — загукали численні голоси, а Преда вже сів.