У день зборів Вітіко, вже в обладунку, пішов до матері та Гільтрут попрощатися. Жінки благословили його. Потім пішов до Берти. Вона вийшла йому назустріч і мала на голові вінок із червоних диких троянд.
— Берто, ти вже маєш троянди? — здивувався Вітіко.
— Вони з куща, що росте збоку на подвір’ї в скляній скрині, й привітали мене сьогодні рано-вранці! — відповіла Берта.
— Я колись казав тобі на скелі в лісі: темно-червона лісова троянда — твоя найгарніша прикраса, і тобі найгарніше з нею, — мовив Вітіко. — Я багато днів не бачив той кущ і не знав, що твої троянди цвітуть.
— Цвітуть, — усміхнулася Берта, — і я зірвала їх сьогодні. Вітіко, ти чоловік, тож будь чоловіком і пам’ятай про тих, хто лишився вдома.
Потім Берта взяла Вітіко за руку й повела в кімнату, де спали діти. Там були два хлопчики, Вітіко і Генріх, коло них сиділа на стільці нянька. Вітіко підійшов до кожного ліжечка й перехрестив у повітрі сплячих синів. Потім обернувся і обняв Берту, вона поцілувала його у вуста.
Нянька плакала.
Згодом Вітіко зайшов до Бенно, а невдовзі всі пішли до каплиці і Бенно провів молебень.
З каплиці Вітіко вийшов на подвір’я й сів верхи на коня. Вже в сідлі привітав своїх людей і всіх, хто стояв там, привітав і Гульдрика, що подавав руками знаки. Потім під’їхав до гурту воїнів і поїхав разом із ними до решти, що вже стояли перед замком. Звідти всі рушили лісом униз до Фримбурка.
Приїхавши до Фримбурка, Вітіко побачив, що воїни вже стоять перед церквою вище по течії між хат. Їхній табір виднів на луках коло Влтави. Прийшло набагато більше людей, ніж обіцяли і ніж вирушало на моравську війну. Всі загони були зі своїми короговками. Жінки та дівчата з Фримбурка пропонували дати воїнам з Кутової вирубки якусь гарну короговку замість їхніх пір'їн із шуліки, але воїни відхилили. Вітіко впорядкував загони так, як і під час моравської війни, й зібрав ватажків. Вони були ті самі, тільки замість тих, хто вже досяг похилих літ, обрали молодших. Разом із ватажками Вітіко оглянув воїнів, найретельніше — кінноту. З ватажками та своїми помічниками він не допустив до походу тих, хто був не досить підготований, тих, про чию вправність володіння зброєю нічого не знали, тих, про кого не знали, чи можна покладатися на їхню придатність. Інших розподілили й наказали бути наготові, щоб можна було вирушити вранці наступного дня.
Уранці наступного дня священик із Фримбурка відслужив відправу. Частина воїнів зайшла до церкви, частина стояла надворі. Після відправи священик благословив загін, що вийшов потім із Фримбурка на шлях до Праги. Дуже багато людей довго супроводили загін, бажали щастя і співали пісень.
Коли загін прибув до Праги, розпорядник табору показав їм місце, де можна розташуватись. Там було вже багато окремих таборів, видно було, як прибувають щоразу нові люди. В багатьох місцях загони вправлялися зі зброєю.
Коли сплинув час, визначений для збору воїнів, король вибрав найпридатніших, які мали йти в похід. Інші, число яких було дуже велике, мали, якщо вже були воїнами, лишитися для захисту країни або ж, коли вони тільки вперше взяли зброю, повернутись до рідних домівок.
Усіх чоловіків, яких Вітіко привів із Лісового краю до Праги, прийняли, а Вітіко знову доручили провід над ними.
Двадцять сьомого дня місяця травня року Божого 1158-го військо вирушило з Праги. Дружини багатьох воїнів, які раніше співали разом зі своїми чоловіками пісень про облогу Мілана, прийшли і ще раз зі сльозами цілували своїх чоловіків і подавали дітей для поцілунку.
Військо рушило з Праги берегом Влтави проти течії в західному напрямі. Король їхав на чолі війська. Він був тепер у гарнішому обладунку, ніж під час моравської війни, бо ж це була вже не внутрішня війна. Поряд із ним їхав Празький єпископ Даниїл. Він узяв із собою священиків і капеланів Деслава, Переґріна, Детлеба, Вінцентіуса, Оттона та інших. Поряд із королем їхав його брат Дипольд. Позаду їхав Гервазіус, що був старшим священиком Вишеграду і королівським канцлером, а за ними — високі пани та видатні воїни. Нижчі проводирі їхали зі своїми підрозділами.
Тридцятого дня місяця травня військо прибуло в Боник. Там задля слави Господа та успіху походу єпископ Даниїл поклав у церкві, яку збудував Гервазіус, мощі цього святого. Король, князі церкви, пани земель і воїни були присутні на священному обряді, а король записав своє ім’я як свідок на пергаменті. Потім військо рушило далі. Перетнувши кордон Богемії, військо вже спорядилось, як для війни.