— Що може один чоловік, то може й другий, — мовив король, — і можуть багато людей, і можуть тисячі. Бийте в литаври про збори.
Відповіддю королю на ці слова був радісний крик воїнів. Усі метнулися в табір, зазвучали литаври.
Вітіко під'їхав до своїх людей і звелів засурмити в ріг про збір війська. Коли вершники спорядились і вишикувались, він заговорив:
— Брати і друзі, в річці немає броду, зате Одолен, син Стрижа, і Бернард, син Собеслава, пливли зі своїми кіньми по річці, тож і король зі своїми вершниками перепливуть її. Я вчиню так само і закликаю вас: хто знає, що його кінь здатний переплисти, нехай іде зі мною, якщо хоче.
— Я пливу! — гукнув Матіас.
— Я теж! — крикнув Урбан.
— Я пливу! — озвався Маз Альбрехт.
— Я теж пливу! — гукнув Вольф, що, вже одягнений, прискакав на своєму вкраденому коні.
— Наші коники часто завиграшки перепливають Влтаву з високою водою, щоб мати добрий луг! — крикнув гірник Філіп.
— Я пливу! — долинув голос Авґустина.
— Я пливу! Я пливу! — крикнули геть усі.
— Отже, до вершників короля і разом із ними та королем через річку, а там із допомогою Бога на ворога! — наказав Вітіко. — Сурміть похід!
Пролунав ріжок, даючи сигнал вирушати, і Вітіко зі своїми вершниками поїхав до короля.
Там знову залунали литаври, зібралися воїни. Король виїхав до них в обладунку і вигукнув:
— Ви знаєте, що зробили Одолен і Бернард. Для мене було б ганьбою, якби ви лишилися позаду їх, тож той, хто такий, як Одолен, нехай іде за мною, щоб знищити ворога!
— Слава Владиславу! — гукнули вершники.
Литаври дали сигнал готовності до походу, король став попереду, і вершники поїхали на луку. На луці сам король перший зайшов у воду, одразу за ним Дипольд, потім Велислав, Звест, Бенеда; Пржедбор заскочив у воду з конем так, що аж розбризкалась піна, Кохан одним стрибком опинився в річці, Богдан також, Вітіко пошукав місця і зайшов у воду на чолі всіх своїх лісових вершників, так само й Ровно зі своїми людьми, Діт із Ветржні, Діт із Прахатіце, Озел зі своїми синами, і отак усі з Лісового краю. Навіть літні проводирі та лехи не лишилися позаду, вершники тиснулися так, що в таборі не лишилося нікого. Невдовзі широка поверхня текучої води вкрилася кіньми і людьми, тварини пливли і линули до берега, люди намагались підтримати себе на плаву і навіть направляти коней. Коні і люди тягнули одне одного, багатьох зносило течією. Зрештою перші допливли до берега, потім багато людей, потім ще більше, аж поки в річці не лишилося нікого. Виїхали на тверду землю і під звуки литавр та ріжків стали в бойовий порядок. На тих, кого ще не було, не чекали.
Владислав повів загін берегом проти течії, і невдовзі вершники підскочили до ворогів. Ті були не готові до бою, тож вершники налетіли на них, оточили з усіх боків, несамовито вимахували зброєю й перебили чимало, багатьох полонили. З обох сторін піднявся крик до небес: чехи радісно кричали про перемогу, міланці нарікали на несподіване лихо.
Воїни в таборі імператора почули гамір і крики й поквапились до води. Думали, ніби до міланців прийшла підмога, але, впізнавши звук чеських литавр і побачивши, як чехи винищують ворогів, радісно закричали з приводу такої перемоги і з подиву, як можна було перебратися через бурхливу річку. Сам імператор підійшов до річки і приглядався, як на тому березі б’ють ворогів. Звістка про бій поширилася на всі інші табори, зусібіч підбігали воїни.
Коли міланці стали тікати, Владислав наказав своєму братові Дипольду переслідувати їх із численним загоном добірних вершників. Сам Владислав із рештою людей подався до мосту, і всі заходилися ревно працювати, щоб відновити міст. Імператор зі свого боку теж звелів узяти все потрібне і стати до роботи. Але впала ніч, а міст був ще не готовий. Повернувся Дипольд зі своїми вершниками. Люди тепер узялися зміцнювати табір ровами і валами. Лісові вершники, які разом із Вітіко гналися в загоні Дипольда за ворогами, тепер завзято вимахували лопатами, тож табір невдовзі був готовий. Потім воїни покріпилися наїдками та напоями і спали вночі просто неба.
У пітьмі було видно, як горять села, хати і замки.
Тільки-но засіріло, і чехи, і люди імператора знову заходилися відбудовувати міст. Потім надійшла вістка, що підступає міланське військо, яке Ґорґондзола послав для оборони мосту. Король скликав раду й вирішили, що треба вийти якомога далі назустріч ворогам. Наперед вислали загін добірних воїнів, щоб дізнатися, де вороги і скільки їх. Загін зіткнувся з великим міланським військом, одразу почався бій, міланці билися дуже відважно. Звест, дуже шанований чоловік, жупан із Мельника, впав, на смерть уражений, із коня. На шляхетного леха Дива наскочив дужий міланець і вбив його ударом по чолу, але син його сестри підскочив до міланця й відтяв йому голову. Як учора Одолен долав хвилі, так сьогодні він долав ворогів. Велислав рушив зі своїми людьми вперед, Пржедбор також, Божебор бився так, ніби хотів вибороти для себе велич корони, Кохан і Богдан діяли так, як і нахвалялися на з’їзді в Празі. Вершники з південного Лісового краю, були, як і в попередніх битвах, на правому фланзі, і, як піші воїни на горі Високій зімкненою лавою наступали на ворога, так тепер вершники на кониках тісно напирали вперед, тож, як казав Зіфрід із Мілнета, мовляв, вони б не лишили загонам Вратислава жодної травинки, тепер вони не лишали нічого міланцям. Вітіко був попереду й віддавав своїм ясним голосом накази, і воїни часто позирали на його сині очі. Ровно та інші йшли вперед одночасно з Вітіко. На лівому фланзі лісових вершників уже не було старого Болеміла в паланкіні, до якого колись кожен воїн і близько не підпускав ворогів, зате там билися його внук і правнук, і вони, як і на горі Високій, не поступалися міланцям. По ліву руку від них були Мойслав і Радоста, сини Любомира, а також їхні сини та родичі, і родичі та люди з Дудлебів. А ще лівіше від них стояли родичі Вшебора, що воювали так, наче мали коло себе очі своїх прадавніх владик. А ті вершники Владислава, які лишалися позаду, тепер прискакали на підмогу, і незмірно численніше військо хоробрих міланців похитнулося, а зрештою стало тікати. Вершники Владислава гналися за ними так далеко, як могли, і міланці зазнали такої нищівної поразки, яких у них було небагато. Вершники, повернувшись, вели з собою багато полонених, серед них сімдесят шляхтичів.