— Висока пані, ви засвідчуєте мені велику прихильність, — відповів Вітіко, — гостинно приймаючи мене в своєму домі, і я вдячний вам за це.
Любомир обернувся до чоловіків, які стояли коло дверей, і, показавши на першого, мовив:
— Це Растислав, мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках.
Потім показав на другого й мовив:
— Це Видимир, мій родич, він теж допомагає мені в моїх обов’язках.
Потім показав на третього й мовив:
— Це Вентислав, мій родич, і він допомагає мені в моїх обов'язках.
Потім показав на цілий ряд чоловіків і мовив:
— Це Кодим, Момир, Диш, Дерад, Вацлав, а це Гостивіл. — І після кожного імені додавав: — Це мій родич, що допомагає мені в моїх обов’язках. — А в кінці додав: — Я всім їм удячний, і ми запевнили одне одного у взаємному захисті.
Після цього Любомир напівобернувся до Вітіко і вигукнув:
— Цей юнак — Вітіко, наш сусід у Лісовому краї і, поки йому подобається, наш гість.
— Ласкаво просимо! — гукнув один із чоловіків.
— Ласкаво просимо! — гукнув другий.
— Ласкаво просимо! — гукнули всі.
Коли вітання скінчилися, відчинилися двері, принесли в різних посудинах наїдки та напої і поставили їх на стіл.
— Помолімося Богові! — закликав Любомир.
Чоловік у бахматій темній сутані, що стояв геть позаду, підійшов до столу і вголос проказав молитву, яку решта повторювали.
— Сіме, покажи місця, — звелів Любомир.
Чоловік у білому вовняному вбранні, який відчиняв двері, коли слуги принесли страви, показав Вітіко стілець і рухом руки, що був зрозумілий усім, показав стільці решті чоловіків. Любомир і Болеслава сіли самі.
Любомир сидів на чолі столу. Праворуч від нього сиділа Болеслава, ліворуч — Вітіко. Коло Болеслави сиділи її жінки. Троє дівчат стояли позаду їх. Чоловіки сіли по обидва боки столу. Сиділо ще й кілька юнаків. На нижньому краї столу сидів чоловік, який проказував молитву.
Страви складалися з телячої печені, птиці, риби, дичини, а також хліба і різних пирогів. Напоєм було вино, яке з великого цебра наливали в срібні келихи. Наготові стояли і кухлі з пивом.
— Багато років тому зі мною за стіл сідали і мої сини та доньки, — проказав Любомир, — але тепер усі, слава Богу, роз’їхалися, коло мене не лишилося жодного, але всі заснували свої родини і живуть із ними.
— Таж так, — мовила Болеслава, — замолоду людина живе з батьком-матір’ю, згодом із дітьми, а на старість сама.
— Та все ж не сама, — заперечив Любомир, — бо ми тут у замку серед людей, а як вийдемо на мури або на пагорб десь за мурами, то бачимо чагарники, ліси й пагорби, за якими живуть наші діти, а вони знову-таки мають коло себе своїх дітей, що теж належать до нашого роду. Ми думаємо тут, вони думають там, ми їздимо туди, вони їздять сюди.
— Моя мати в Пржиці дуже часто довго жила сама, — сказав Вітіко, — а потім поїхала до родички в Ландсгут. Я тепер завжди сам.
— Не так, мій сину, — заперечив Любомир, — благословення твоєї матері та її бажання йдуть за тобою і щоразу повертаються до неї.
— Авжеж, мої думки повертаються до неї, — мовив Вітіко, — а її, звичайно, йдуть до мене.
— От бачиш, — мовив Любомир.
— Усі люди шукають свого майбутнього, — докинула Болеслава, — і вважають, що можуть досягти чогось доброго.
— А коли не шукають, — додав Любомир, — життя зупиняється. Ще добре, коли з чужини не приходить нічого, що пантеличить людей і збиває їх із пуття.
— Крім того, ще можна намагатися робити добро тим, хто живе навколо тебе, — мовила Болеслава.
— Я вже не сподіваюсь ніякого нового майбутнього і, коли буваю за мурами з людьми, які живуть навколо нас, — розповідав Любомир, — і вони запитують мене, або просять чогось, або ж я розмовляю з ними, то навколо мене таке добро, якого я їм бажаю.
— Дії та вчинки людини — теж її товариство, — сказала Болеслава. — Правда, шановний батьку?
— Те, що людина робить зі смиренням, — проказав чоловік на нижньому краї столу, — це її спадщина, яка лишається по ній, хоч яка незавершена.
— Якщо тільки щастя нашої країни ніхто не порушить, — спохмурнів Любомир, — і не прийде лихо в невинні хати, будинки і поля.
Після вечері одна дівчина підійшла до Болеслави і стала тримати під її руками срібну миску, друга дівчина зі срібного глечика почала зливати їй воду на руки, Болеслава помила пальці й витерла руки білим рушником, який тримала третя дівчина. Слуги подали кожному за столом миску для вмивання рук і рушник для витирання їх. Потім усі підвелися. Чоловік на нижньому краї столу знову, як і перед вечерею, проказав молитву, яку решта повторювали. Потім Любомир сказав Вітіко: