У заїзді Вітіко побачив Гульдрика, слугу Якоба і свого коня. Подбавши про коня і пообідавши зі своїми людьми, Вітіко попрощався з ними, Гульдрик зі слугою пішов в'ючною стежкою вздовж Влтави до Фримбурка, а звідти назад до Митини. Вітіко з заїзду поїхав кладкою через Влтаву, а потім на північ повз нову Кутову вирубку, згодом на захід через Чорне болото, далі через густі ліси й пополудні добувся до Горньої Плани.
Слуги Вітіко по-дружньому прийняли свого господаря, Раймунд заніс гарний арбалет до кімнати.
Вітіко скинув шкіряний обладунок, одягнув лісове вбрання і жив, як і раніше. Але тепер частіше вправлявся з конем, їздячи клусом та вчвал по нерівній місцевості з чагарниками та іншими перешкодами.
Наприкінці вересня до Вітіко прийшов чоловік із костуром мандрівника і сказав, що він прибув із замку Гости. Він належав до замкової прислуги, але, постарівши, тужив за своєю батьківщиною, тож Бореш відпустив його і він покинув замок. Його батьківщина була в Лісовому краї, тож Бореш і переказав через нього вістку Вітіко.
— Яку вістку? — запитав Вітіко.
— Померла княгиня Адельгайда, — відповів чоловік.
— Померла княгиня Адельгайда! — вигукнув Вітіко, зірвавшись на ноги. — Померла княгиня Адельгайда!
— Так, — кивнув головою чоловік.
— Як це могло статися? — запитав Вітіко.
— Ми не знаємо, — відказав чоловік. — Ясновельможна княгиня жила в покої, де помер князь, дбала там про дітей, спала там, завжди була там, ні на що не хворіла, тільки сивішала всякчас, і п’ятнадцятого дня місяця вересня померла.
— А що сталося з дітьми? — запитав Вітіко.
— Їх повезли до Праги, — відповів чоловік.
— А ти бачив княгиню останнім часом? — запитав Вітіко.
— Я бачив княгиню і тоді, як вона померла, — відповів чоловік. — Мертва вона була як жива.
— А їй засвідчили честь у замку, де вона жила?
— Князь дав їй повну владу, — відповів чоловік, — і ми всі були підпорядковані їй.
— А де її поховали?
— Її з почестями повезли у Вишеград до чоловіка.
Вітіко якийсь час ходив по кімнаті. Потім знову сів за стіл і промовив:
— Отже, вона пішла за ним, пішла за ним.
Підпер руками голову, а трохи згодом знову глянув на прийшлого чоловіка:
— Ти приніс мені важливу, хоч і сумну, новину, я щиро дякую тобі й прошу тебе погостювати в нас і насолоджуватися тим, що ми маємо, поки воля твоя.
— Я бачив вас у Гості, — мовив чоловік, — де ви зробили князю послугу, і охоче прийшов до вас, щоб принести вам звістку.
— Ти теж живеш у Лісовому краї? — запитав Вітіко.
— Я живу в хатах Вімперка.
— Тепер ти житимеш у своїх родичів, — мовив Вітіко.
— Мені забезпечено проживання в двох моїх братів, — пояснив чоловік.
— Тож насолоджуйся спокоєм, якщо дозволять часи, — побажав Вітіко.
— У нас завжди спокійно і тихо.
— Нехай і далі так буде, — побажав Вітіко. Потім пішов надвір і блукав між полями.
Прийшлий чоловік прожив у кам’яниці два дні. Потім прийняв подарунок від Вітіко, взяв свій костур і пішов далі в мандри. Він вирушив на світанку й пішов лівим боком Ялівцевої гори на захід і прагнув дійти до своєї мети ще до заходу сонця.
Мало-помалу настала друга зима, яку Вітіко жив у Плані.
Коли на полях ще лежав сніг, у Горній Плані з’явився розкошланий чоловік і розповів, що його вигнали з дому і він був змушений утікати. Князь лютує проти своїх підданих, проганяє їх із дому та двору або вбиває. До Лісового краю в Горец прибуло ще двоє чоловік і хотіли оселитися там, але потім подалися далі.
Коли чоловіка почастували стравами і напоями, він пішов по глибокому снігу через ліс у Баварію.
А Вітіко пов’язав на пояс меч, узяв свій вовняний плащ, наказав слузі Раймундові йти з ним, сів на коня і поїхав дорогою на північ у глиб країни.
Тільки-но діставшись на безлісні землі, Вітіко і Раймунд дізналися, що князь раптом заходився проганяти з країни розбійників, а тих, хто не зміг утекти, хапає і вішає на деревах або палях. Воїни збиралися, вдиралися в будинки та фортеці, де боронилися злочинці, й виконували вироки. Потім знову поверталися у свої замки, де загалом були розпорошені.
У країні настав великий неспокій.
Вітіко зі слугою повернувся до своєї кам’яниці.
Коли настала весна, до кам’яниці якось під’їхав чоловік у гарному каштановому вбранні з чорною шапкою на голові, на якій рівненько стриміла одна біла пір’їна; з ним був ще й слуга. Доїхавши до кам’яниці, чоловік спішився, лишив коня слузі, зайшов до світлиці й сів за стіл там, куди запросив його сісти Вітіко. Чоловік був молодий, мав русяве волосся й сині очі.