— Я Мікул, — повідомив він Вітіко. — Я був на зборах у Вишеграді, куди тебе пустили як слухача.
— Я не пригадую тебе, — мовив Вітіко, — бо не можу утримати в своїй пам’яті всіх людей, які були в тій залі. Чого ти хочеш?
— Оскільки ти так твердо дотримувався своєї думки і так мужньо протистояв смерті, якою тобі погрожував Мілгост, — розповідав Мікул, — деякі люди послали мене до тебе. Четвертого дня місяця липня вони зберуться в садибі Плака на з’їзд, на якому говоритимуть про те, що діється в країні, і на якому багато людей ближче познайомляться один з одним. Тебе теж запрошують на той з’їзд.
— Не знаю, чи поїду я на з’їзд, — відповів Вітіко, — але дякую тобі за цю поїздку до мене. Нехай твій слуга заведе коней і насолоджуйтесь у домі тим, що тут є.
— Я повинен подякувати тобі за твоє запрошення, — мовив Мікул, — але в нас дуже мало часу і ми повинні без зупинки їхати далі.
— Тож дійте, як вважаєте за слушне.
Після цих слів Мікул підвівся й попрощався. Вітіко провів його з дому аж до коней. Мікул вискочив на коня, якого тримав його слуга, і обидва поїхали один за одним вузькою стежкою до хат Горньої Плани.
Третього дня місяця липня Вітіко спорядився й поїхав по дорозі, якою повертався з Праги до Горньої Плани, в ліс на північ. Він проминув багато лісів та галявин і переночував в одній хижі. Наступного дня, вже четвертого від початку липня, Вітіко, як уже зійшло сонце, доїхав до садиби Плака. Ця садиба містилася на узліссі на болотистій луці й була однією дуже довгою будівлею. Вітіко поїхав до неї. Під’їхавши до брами, побачив, що вона відчинена. Перед брамою і за брамою на подвір’ї стояли конов’язі. Багато хто прив’язав своїх коней до дерев перед будівлею. В самій будівлі походжали й розмовляли люди. Декого Вітіко знав. Приїхав Богдан, що на з’їзді у Вишеграді першим виступав із приводу присутності Вітіко в залі й пропонував кинути його до в’язниці для суду; був і Бенеш, що теж прагнув, судити його; приїхав Домаслав, що хотів ув’язнити Вітіко, аж поки його судитиме майбутній князь; був Мілгост, якому кортіло повісити одразу Вітіко на стовпі, був Кохан, що вимагав суворого суду над Вітіко, був Богуш, що покликався на лихо, якого країна зазнавала від усіх князів; прибув моравець Дрслав, що обстоював суворий суд над Вітіко, був Юрата, старий Мікул, старий Родміл і ще багато інших людей, яких Вітіко не знав. Із кожним, здається, приїхали ще й слуги та прихильники. Вітіко, спішившись, повів коня до вільної конов’язі, прив’язав його й подбав про нього. Потім пішов до великої повітки, що тягнулася вздовж будівлі й правила тепер за залу прийняття. Загалом там, мабуть, зберігали рільниче знаряддя та багато інших речей, а тепер усе винесли, поставили довгий дощаний стіл із лавами коло нього, а на столі стояли пиво, вино і наїдки. На лавах сиділи чоловіки і їли страви та пили напої, підходили й інші, а покріпившись, відходили. Вітіко з'їв трохи хліба і випив пива.
— Тож твій пан дозволяє полювати в своєму лісі навіть улітку, коли в полюванні й потреби немає? — беручись за кухоль пива, запитав чоловік у грубому червоно-бурому вбранні, підперезаний шкіряним пасом.
— Так, Ґаухе, — підтвердив другий чоловік, що сидів на грубій дерев’яній колоді, маючи коло себе чашу з вином, — господареві Плаки нема потреби рахувати своїх тварин. Скажімо, ти п’єш пиво, а ми п’ємо вино, якщо твій господар має зайців, ми маємо рисей, вовків, лисиць і ведмедів, і їх можна полювати і влітку, і на Великдень, і коли завгодно. Саме тому наш господар, якщо ти не розумієш, і запросив на це полювання багатих друзів і впливових людей.
— У нас полювання зовсім інше, — відповів перший чоловік.
— Авжеж, на мух і джмелів, — глузував другий.
Вітіко не дослухався далі до розмови. До нього поки що ніхто ще не озвався. А тепер до Вітіко підійшов молодий Мікул у тому самому каштановому вбранні і з тією самою білою пір'їною, як і тоді, коли приїздив до нього в кам’яницю в Плані. Мікул привітався і сказав:
— Добре й слушно, Вітіко, що ти приїхав, тут є багато людей, які, безперечно, чекають тебе. Стрих, що запросив усіх до себе, полює тепер з охочими в лісі, але вони мають скоро повернутися. Бачиш, він запросив таких шановних гостей, що навіть такої пори полює.
До Вітіко підійшло ще кілька чоловік: рудий Бенеш, русявий Дрслав, чорнявий Богдан, Домаслав та Юрата і привітали його. Вітіко подякував. Вони взяли собі страви та вино. Надходили інші чоловіки, щось казали, а потім знову відходили.