— Наша подяка! Наша велика подяка! Наша найщиріша подяка! — кричала більшість голосів у залі.
Начерат, якого підтримали двоє слуг, зійшов із лави, поправив своє темне оксамитове вбрання, яке зсунулося, коли він ступав на землю, і пішов на своє місце коло Стриха, господаря садиби.
Тепер зі свого місця підвівся Зната, брат Начерата, в ясному блакитному оксамиті й вигукнув:
— Від сьогодні за три тижні я запрошую всіх, хто тут є, та всіх інших, хто захоче прийти, до свого замку Стурми на свято!
— Ми приїдемо! Ми приїдемо! — загукали численні голоси.
Зната зійшов із лави, а після нього вже сивобородий Домаслав у червоному вбранні, в якому він був і у Вишеграді, піднявся на лаву, де сидів, і крикнув:
— Від сьогодні за п’ять тижнів я запрошую всіх, хто тут є, і всіх інших, хто захоче прийти, до свого замку Крут у Моравію на свято.
— У Моравію! У Моравію! — прогриміли вигуки.
— У Моравію, в Моравію, в Моравії порятунок! — гукнув чоловік із могутнім голосом.
Після цих слів пролунали радісні вигуки.
Домаслав зійшов із лави.
Тепер коло нижніх дверей приміщення троє озброєних чоловіків відступили назад і зайшли чоловіки в білому, мов сніг, суконному вбранні, як і на тому чоловікові, що мав синю патерицю. Стали в один ряд і заграли на козах і сопілках, музика заповнила всю залу. Її супроводили крики й радісні вигуки.
Потім прийшло багато слуг і забрали посуд, що стояв на столі, й принесли натомість вишукані страви. Ті страви одразу ж і спожили, випили багато вина, виголосили багато промов, в приміщенні гомоніли голоси і грали музики.