Обід скінчився, всі підвелися, поставали окремими гуртами та купками, дехто вже шукав свого коня, сідав верхи і їхав додому вздовж болота або узлісся, а дехто й далі сидів і розмовляв або ще й досі їв та пив.
Вітіко підвівся й пішов крізь людський натовп до виходу. Аж тут до нього підійшли молодий Мікул, Дрслав та молодий Мілгост, і Мілгост сказав:
— Вітіко, ти знаєш, що я швидко вирішую всі свої справи, то скажи: ти будеш із нами проти князя, якого ненавидиш?
— Я тільки самотня людина, — відповів Вітіко.
— Багато самотніх людей — це вже військо, — мовив Дрслав.
— Ти приїдеш на ті оголошені свята? — запитав Мілгост.
— Не знаю, — відповів Вітіко.
— Він сказав, що не знає, і тоді, коли я запросив його на свято до Стриха, але ж приїхав, — докинув Мікул.
— Він приїде, це чесний чоловік і чудовий юнак! — похвалив Дрслав.
— Він приїде! — гукнули двоє інших.
— А тепер я повинен попрощатися, бо мене змушує час, — наполіг Вітіко.
— Бувай здоровий, скоро знову побачимось! — гукнув Мілгост.
— Бувай здоровий! — крикнув Мікул.
— Бувайте здорові й ви! — відповів Вітіко.
Він пішов далі, вийшов у двері, пошукав конов’язь, де був прив’язаний його кінь, відв’язав його, оглянув збрую, сів верхи і поїхав болотистою лукою в ліс. Він їхав лісом аж до хижі, де ночував по дорозі до Стриха. Знову заночував у цій хижі, а вранці поїхав далі. Повертався додому тим самим лісом і тими самими галявинами, якими був їхав, і ввечері проминув бліду Ялівцеву гору, добувшись до Плани.
Відтоді Вітіко знову жив у своїй кам’яниці. Він не поїхав на свято Знати до Стурми, і на свято Домаслава до Крута, і в День святого Лаврентія на свято до Начерата в Руден, і на жодне інше свято, яке відзначали. Інколи посилав кудись вісника, а інколи вісники приїздили до нього. Одного разу він поїхав сам і був відсутній багато днів.
Після зими настав березень, у Вітіко коло світника знову сиділо багато людей, і він раптом заговорив:
— Дорогі люди, настає серйозна пора. Я маю точні звістки. Як був я запрошений на свято в Плаку, так були потім ще й інші свята шляхтичів, то тут, то там, вони весело бенкетували й полювали, провідували один одного, влаштовували спільні зустрічі, часто їздили до Моравії, а тепер усі пани, які мають у Богемії великі земельні ділянки, поїхали до Моравії, зібрали там численне військо і вирушатимуть проти нашого краю. Я вважаю за свій обов’язок поїхати і побачити, що діється, і допомогти там, де вважатиму за слушне. Я сказав вам ці слова, якщо раптом хтось із вас захоче допомогти в боротьбі за правду і добро.
Вітіко звернувся до лісових людей у своїй світлиці року Божого 1142-го. Відповів йому коваль Петер Лауренц:
— Тепер знову так, як було за наших предків, їм доводилось воювати, щоб захистити країну і з князем не сталося ніякого лиха, і завдяки боротьбі вони допомагали й собі, і своїм ближнім. Думаю, ми повинні подивитися, що там діється.
— По-іншому й бути не може, ми повинні піти, — проказав скрипаль Том Йоганнес.
— Авжеж, треба глянути, що там, — мовив тесля Давид.
— До польових робіт ще далеко, і можна доручити жінкам зробити потрібні розпорядження, — озвався стельмах Стефан.
— Ми повинні докладно дізнатися, що діється, — сказав ткач Христ Северин.
— Ми дізнаємось у дорозі, — промовив скрипаль Том Йоганнес, — бо інакше проґавимо найкращу пору.
— Це добра справа, — сказав Маз Альбрехт, — тож ми так і вчинимо.
— Думаю, за кілька днів ми впораємось, — сказав Вітіко, — тож не треба баритися.
— Авжеж, хто хоче йти, той уже готовий! — запевнив Том Йоганнес.
— Так-так, — підтвердили численні голоси.
Після цієї вечірньої розмови люди зі світлиці Вітіко розійшлися.
На п’ятий день після цієї розмови Вітіко вже спорядився. І він, і його кінь були готові знову пуститися в подорож, і він подбав, щоб із його маєтку йому дали все, чого він потребував. Того самого дня були вже готові й чоловіки, які хотіли їхати. До них належали ткач Христ Северин із кленовою палицею, торбою харчів і мішком для здобичі, стельмах Стефан із мечем і списом, торбою харчів і мішком для здобичі, тесля Давид із мечем, бойовою сокирою, торбою харчів і мішком для здобичі, так само й Пауль Йоахим зі списом, Якоб зі списом і мечем, скрипаль Том Йоганнес зі списом і великим мішком на здобич, так само й Маз Альбрехт із кленовою палицею, потім коваль Петер Лауренц із залізною штабою і залізною булавою, крім того, Урбан, Захарія, Ламберт і Вольфґанґ із кленовими палицями, Ґреґор Віт із мечем і списом, потім багато молоді і слуг, без яких можна було обійтися в господарстві. Всі вони були в грубих сірих суконних свитах, у чоботях із великими, підбитими цвяхами підошвами, товстих повстяних шапках на головах. Слуга Раймунд захотів піти з Вітіко, і Вітіко дозволив йому. Вітіко пояснив, що їхатиме ступою, і всі запевнили, що триматимуться купи і йтимуть коло нього. Вітіко схвалив цей намір.