Коли всі зібралися, сивий священик поблагословив їх, зачитав напутнє слово й перехрестив. Жінки стояли поряд і плакали, тримаючи дітей для прощання. Дівчата у відчаї й радісно поглядали на хлопців. Хлопчиська, наслідуючи дорослих, узяли патики та жердини замість списів і стояли попереду. Мартин коло священика втішав заплакану Люсію.
Нарешті загін вирушив. Багато жінок, дехто з дівчат і всі хлопчаки пішли за ним, аж поки отримали сувору вказівку повернути назад, та й потім вони ще стояли, аж поки чоловіки зайшли в ліс.
Надвечір того дня загін по мокрому снігу дійшов до башти Ровна. Там прибульці побачили, що Ровно і його люди споряджаються, в башті й поміж хатами панувало велике пожвавлення. Побачивши загін, Ровно вигукнув:
— Це Вітіко з Плани, як добре, що ти спорядився. Вітіко, хто б міг подумати? Ми ще навіть не знаємо до пуття, хто проти великого князя, а хто з ним. Якщо всі прихильники покійного Собеслава йдуть до Моравії — несамовитий Вшебор, старий Дівіш, похилий літами Болеміл зі своїм численним родом і підлеглими, старий Любомир, могутній Божебор, — то може бути тяжка війна і молодий Владислав, син Собеслава, може одержати перемогу над старшим Владиславом, якого ми обрали. Ми хочемо захистити права владик, щоб їх не порушували великі лехи, ми хочемо боротися за їхню незалежність і добробут. Заходь і ночуй у моєму домі.
Вітіко заїхав у башту, а його людей прийняли в хати, де вони зігрілися і їх почастували стравами та напоями.
Уранці наступного дня Вітіко прийшов до просторої світлиці, де вже зібралося багато чоловіків. Вони підв’язали вище свій бахматий одяг, підперезалися, мали вовняні штани і грубі чоботи, на головах — повстяні шоломи. Кожен мав меч і спис, багато хто одягнув, як можна було помітити при нагоді, кольчуги під свити. Ровно був у кольчузі й мав меч, але ще не одягся до кінця, бо ж мав непокриту голову. Принесли пиво для ранкового почастунку, а кільком чоловікам, які ще зайшли до кімнати, роздали зброю. До світлиці зайшла й Людмила, дружина Ровна, з їхніми дітьми хлопчиком Мішем і дівчинкою Дюрантією, щоб привітати всіх, зокрема й Вітіко. Людмила була бліда й спокійна.
— Випий трохи зранку, перше ніж рушимо, і привітай Людмилу, — припросив Ровно Вітіко.
Вітіко спорожнив кухоль, де було пиво, потім ступив до Людмили й мовив:
— Вітання вам, шляхетна пані, і вітання й вашим дітям, а ми маємо вирушати в похід.
— Чоловіки повинні вирішувати, — мовила Людмила, — і вчинять так, як їм належить.
— Я буду в поході, — мовив Ровно. — Бустин наглядатиме за баштою, він добре забезпечить її всім, знайде потрібних людей, а хлопці, що є тут, ходитимуть на розвідки в ліси, а коли станеться що-небудь, що загрожує вам небезпекою, мерщій посилайте за мною, і я повернуся.
— Ровне, роби, як велить твоє серце, — відповіла Людмила, — а вас, Вітіко, я вітаю і дякую вам за вітання дітям.
Аж тут двері відчинилися і до світлиці зайшла дівчина з чорними косами, чорними очима, рожевими щоками і червоними, мов вишні, вустами; Вітіко колись, як гостював у башті, бачив її в темно-синьому вбранні з фіалковим поясом, то була Дімут, сестра Ровна. Але тепер на ній не було темно-синього вбрання і не видніло пояса, зате на грудях ясніла добре вичищена кольчуга, що мала ще й короткі широкі рукави, які прикривали руки. Крім кольчуги, дівчина була вбрана в чорний одяг із широкими зборками. На ногах мала чорні чоботи. Голова була прикрита чорним грубим повстяним шоломом. А от зброї не мала ніякої. Пройшла повз чоловіків до Людмили й привіталася:
— Бувай здорова, сестро!
Потім підійшла до Ровна:
— Доброго ранку!
Далі обернулась до Вітіко:
— Вітаю вас також, Вітіко. Ви йдете проти Моравії.
— Я йду на війну, — відповів Вітіко.
— Бачу, ти теж спорядилася, — кинув Ровно сестрі.
— Ви всі, хто можете, — відповіла Дімут, — ідете в похід, ви там достеменно дізнаєтесь, де правда, і боротиметесь за ту правду, ризикуючи життям, а як доведеться, то й покладете своє життя. А я робитиму те, що може жінка, принаймні для свого захисту я не потребую нікого. Має утвердитись правда, як є слушним на небі й на землі.