— Ти ж бачиш, що нас мало і ми не нападемо на вас, бо ж вас багато, — заперечив Вітіко, — та коли ти нападеш на нас, то й ми будемо боронити своє життя так добре, як зможемо. Але це не мої люди, я не знаю, як вони діятимуть у майбутньому, тепер вони тільки йшли поряд зі мною, бо ж ми з одного краю.
Протягом цієї розмови над’їздило дедалі більше вершників і ставали коло зеленого чоловіка. Потім підступило двоє в’ючних коней, один спереду, другий ззаду, вони несли відкритий паланкін, у якому сидів чоловік у дуже широкому коричневому вбранні з хутряною оторочкою, з-під чорної шапки в нього видніло сиве волосся, а на коричневий одяг спадала дуже довга сива борода. Чоловік був старезний, голова йому хилилась наперед. Він під’їхав до зеленого вершника, і його коні спинилися, а зелений вершник став поряд зі старим і проказав:
— Шановний діду, ось стоїть посланець, якого хворий князь Собеслав послав колись на з’їзд у Вишеград, він шикує своїх людей проти нас, щоб зашкодити нам.
Старий підвів голову, повернув обличчя до місця, де стояв Вітіко, і промовив:
— Сину Вока, далі своєю дорогою їдь, їдь до Владислава, сина Собеслава, або до інших ворогів великого князя, ми там воюватимемо з тобою, тут нам ще не пора знищувати тебе. Нехай ніхто не ворухнеться, хто навколо мене!
Потім старий звернувся до зеленого вершника:
— Даліміле, скажи людям, що ми їдемо далі і вже не допустимо ніяких затримок.
Зелений вершник поїхав уперед до піших, а старий у паланкіні трохи підібгав своє коричневе вбрання і знову, як і раніше, схилив голову наперед.
Піші і вершники знову рушили вперед. Натомість Вітіко крикнув:
— Вельмиповажний лехе Болеміле, я не зачеплю жодного твого чоловіка, і хтозна, чи наші шляхи не однакові!
Болеміл нічого не відповів, а тільки кивнув головою.
Загін пішов швидше, коні понесли паланкін, за ним знову поїхали вершники. Та Вітіко стояв, поки проїхали геть усі і на шляху ген далеко навряд чи ще можна було добачити людей. Потім рушив слідом за ними.
Увечері того дня Вітіко зі своїми людьми дійшов до садиби, яка стояла неподалік від хат, що мали назву Сухдол. Вирішили стати на ніч у садибі. Там нікого не було, двері й ворота були забиті дошками, годі було знайти який-небудь фураж для коней Вітіко і Раймунда. А як споночіло, всі побачили на сході червону заграву далекої пожежі. Загін розташувався на подвір’ї, повечеряли тими припасами, які люди несли з собою в торбах. Коли розвидніло, виразно побачили хати Сухдола, але деякі були спалені, решта — сплюндровані. Від Сухдола до садиби тягнулася видовжена гора, лежачи майже на південь від прямого шляху між ними, на горі де-не-де росли чагарники й видніли лани та луки. Гора мала назву Висока. З гори ген далеко на сході можна було помітити стовпи диму, та й на північному заході до неба здіймався дим. Лісові люди забарикадувались у садибі, виставили варту і послали кількох людей на розвідки. Розвідники повернулись і розповіли, що в північно-західному напрямі на відстані чотирьох-шістьох годин ходу стоїть великий князь зі своїм військом, збирає та впорядковує його, а на сході, за день ходу, а то й більше, отаборилися лехи, що чекають нові загони й підкріплення, їх очолює лех Начерат, що був високим можновладцем коло князя Владислава. Всі хати навколо пусті, чимало їх спалено та сплюндровано, люди зі своєю худобою та добром повтікали. Там і там тиняються озброєні люди, а інколи й такі, що дуже скидаються на злодіїв або інших людців такого штабу.
Люди з Плани вирішили лишатися в садибі, аж поки буде змога точніше дізнатися, що відбувається, а тим часом заходилися зміцнювати будівлі.
Настали лагідні весняні дні, чагарники на горі Високій укрилися зеленим листям, на луках заясніла трава, піднялася озимина. Лани, де мала рости ярина, ще не засіяли.
Невдовзі в ту місцевість прибув ще й Ровно зі своїм загоном, а оскільки люди з Плани блукали по околицях, то здибалися з його людьми, і Ровно разом з ними теж зайшов на садибу. А невдовзі прибули й Озел зі своїми трьома синами, Діт із Ветржні, чоловік, що жив на Влтаві в садибі Затес, потім чоловік із Гори, Вольф із Суша і Вернгард із Затоня. Кожен привів із собою свій загін. Згодом прийшли люди з Фримбурка, Гореца, Гленіце і, розпитавши людей Діта з Ветржні та з башти Ровна, теж зайшли на територію садиби, прийшли й люди, що викорчовували ліс на новій вирубці у Светлику, з Черної, з Митини, з Кутової вирубки, з Ратової, за ними прийшли люди, що жили нижче на Влтаві, де вони корчували ліс коло Фримбурка, потім люди з хатин на скелях коло Влтави, які мали назву Рожмберк, там Вітіко колись обідав разом із Флоріаном; крім того, люди з хатин на південь від галявин у лісі святого Хоми. З хат Митини, звідки походив рід Вітіко, прийшов слуга Якоб із кульгавим конем.