— Ясновельможний пане, нехай над твоєю головою завжди спочивають благословення і спасіння, — мовив Начерат. — Я прощаюся і йду до князя.
Кажучи ці слова, Начерат підвівся, вклонився в своєму червоному оксамитовому вбранні великому князеві і обернувся, щоб іти. Люди, що були з ним, теж обернулися, вдягнули, як і він, на голови шапки і шоломи, які були зняли для прощального вітання, пішли до своїх коней, сіли на них верхи, доїхали до загону свого супроводу і поїхали з ним геть.
— А тепер готуйтеся до битви! — крикнули численні голоси навколо великого князя.
— Цього ще не досить, — заперечив великий князь. — Оттоне, єпископе Празький, підійди до мене, і ти Даниїле, священику Господній, і вийдіть наперед Хотимире, Юрику, Немою і Ктиборе, сідайте всі на швидких огирів, візьміть як супровід сотню вершників із мого шатра і мчіть чимшвидше з білими прапорцями до Конрада зі Зноймо та інших князів із роду Пржемисла. Ми не знаємо, чи Начерат скаже їм правду про нас і чи він сказав нам правду про них, тож скажіть тепер ви: Владислав, великий князь Богемії і Моравії, прощає кожному чоловікові, що досі стоїть проти нього зі зброєю, кожному лишає його посаду, гідність, володіння і права, які він має, і все має бути так, як було доти, якщо вони складуть зброю й повернуться до своїх обов’язків. Великий князь чинить так тому, щоб люди, які розмовляють однією мовою, ходять в однаковому одязі, мають схожі риси обличчя, не шматували одні одних. А от як проллється кров нашої країни, за неї треба буде помститися і винних мають спіткати такі тяжкі кари, які вони заслужили. А Оттону з Оломоуца скажіть таке: великий князь Владислав, пославши до тебе посланця і повернувши тебе з вигнання, дав тобі Оломоуцьке князівство: що, Оттоне, дістанеться на твою долю, якщо ти просиш, щоб тобі відміряли так, як ти сам відміряв іншим? Коли скажете, зачекайте відповіді. Якщо вони скоряться, повертайтеся в наш табір із високо піднятими білими прапорцями, а якщо відмовляться, опустіть прапорці, щоб ми здалеку бачили й могли підготуватися.
— Високий пане, ми передамо твоє послання, — запевнив єпископ Празький.
Послані люди відійшли, щоб рушити в путь.
Пізно пополудні вони повернулися з опущеними прапорцями. Стали перед князем, і Оттон, єпископ Празький, проказав:
— Високий пане, вони відкинули твою пропозицію й вимагали, щоб ти приїхав і вшанував Конрада як володаря.
Хотимир скинув свій білий прапорець із коня в траву й доповів:
— Даниїл звертався до них зі словами, як у проповідників зі святих книг, але все марно, тож нехай ті собаки опиняться в пеклі!
— Досить, — урвав їх великий князь, — ходімо на раду про битву.
Усі сіли радитись перед спаленою садибою. Коли рада скінчилася, великий князь проказав:
— Тож нехай буде такий порядок, як ми вирішили. Нехай тепер кожен їсть, і молиться, і спочиває в наметі, якщо має намет, на кожусі, якщо має кожух, або на траві, якщо трави йому досить. Перше ніж засіріє на небі, ми приберемо назад намети, вози та знаряддя і стоятимемо тут. А тільки-но наші розвідники повернуться до нас і ми побачимо перед собою ворожі корогви, тоді з допомогою Господа всемогутнього ми почнемо робити те, що належить. Поклик дня — «Святий Марко!»
Люди розійшлися після ради і насолоджувались разом із військом вечерею, а потім спочивали кілька годин у бойовому порядку.
Ще й не засіріло, як усе, що могло заважати, відтягли назад, люди стали на свої місця. Вітіко взяв зброю і вдягнув поверх свого шкіряного обладунку кольчугу Адельгайди, повісив меч на пояс, який прислала йому княгиня. На голові у Вітіко був шкіряний шолом, а перед сідлом його коня висів невеличкий щит, який він підготував собі. Вітіко сів верхи і вишикував своїх людей. Сказав їм лише такі слова: