Гр-р-р, скр-р-р! — скреготав метал, тягнучись по рейках.
Шур-р, гур-р! — протестував він, човгаючи по бетонній плиті узбережжя.
Усе це робилося за наперед усталеним планом, розробленим на основі не стільки солдатського, скільки юнацького чи навіть дитячого досвіду Йонатана, якого в ті давні часи звали, у що важко повірити, Натанком.
Робота йшла як по маслу, капітан час від часу із задоволенням гладив вуса, щораз більше вимащуючи їх у чорне, і шалено крутив реверс, щохвилини міняючи напрямок їзди. При цьому він сам собі говорив якісь дивні слова, схожі на заклинання:
— Перший — самі, другий — половину в кожний, третій — вбити між перші, четвертий — половину в кожний. П’ятий іде як третій. А шостий, друже, точнісінько як другий.
Минуло сімнадцять хвилин від години Нуль, і роботу було закінчено. Йонатан ухопився за тягло паровозної сирени, щоб дати сигнал групі спостереження і прикриття включитися в безпосередню диверсійну акцію. Дріт скреготнув, рипнув важіль, але сирена мовчала.
Пройнятий лихим передчуттям, Коот шарпнув заслінку, яка закривала запобіжник котла. Клапан стукнув, але… нічого не сталося.
Тиша.
— Кляті яйця! — таємниче муркнув Йонатан, зіскочив з паровоза й замість сигналу заволав: — Крилатий, до мене!
Не буває такої бойової, а особливо диверсійної, операції, під час якої десантники не зіткнулися б із несподіваними перешкодами. Тут важливо зуміти блискавично пристосуватися до нових умов.
— Мав бути гудок, — докірливо сказав рядовий Повзик, виринаючи з туману.
— Та закрий роток, — відповів Йонатан і, не гаючи часу на з’ясування деталей, показав, яку заклепку треба вибити з манжета, що з’єднував дві частини труби.
Ерик з усієї сили рубонув дзьобом.
— Ай-й! — крикнув Йонатан. — Це ж не заклепка.
— А де треба вибити?
— Отут, — ще раз показав Вусатий і тієї ж миті зойкнув від болю. — О-йой!
— Що таке? — спитав Ерик.
— Якщо ти втретє… — сичав Йонатан, притримуючи зубами кінець бинта і перев’язуючи свою праву лапу, — якщо ти втретє не влучиш у заклепку, яку я тобі показую, загинеш у моїх пазурах, перш ніж цей котел вибухне.
— А коли він рвоне?
— За кілька хвилин.
— Навіщо?
— Бо в ньому постійно щось варили, і круті яйця закрили не тільки сирену, а й запобіжний клапан. — Капітан говорив спокійно, але з кожним словом серйозніше. — По заклепках… короткими чергами… лупи! — скомандував нарешті він, завбачливо ховаючи обидві передні лапи і відступаючи назад.
Рядовий Повзик, настраханий не стільки обіцянкою смерті в котячих пазурах, скільки перспективою вибуху, замахнувся і, не спускаючи паровоза з ока, видав дзьобом серію ударів.
Бам! — стукнув манжет.
Бум! — відповіла труба.
Дзень! — вискочила заклепка.
— Далі! — наказав командир.
Бам! Бум! Дзинь!
— Ще одну! — закричав Коот, видираючись по металевій драбинці й заглядаючи всередину паровоза.
Те, що він побачив, навіть тигра, — якби котрийсь із цих хижаків знався на паровозах і манометрах, — могло ввести в стан непритомності: стрілка, яка показувала тиск пари, давно перейшла червону риску, зламала обмежувач у кінці шкали і бігала по колу, немов стрілка секундоміра під час олімпійських змагань, а вугілля в топці не тільки не згасало, а розгорялося щораз більше.
Бам! Бум! Дзень!
Третя заклепка ще свистіла в повітрі, коли капітан Коот, вхопивши в зуби рядового Повзика, вже мчав великими стрибками в бік огорожі.
— Пусти! — репетував обурений Ерик і силкувався вирватись. — Не можна їсти товаришів! Рятуйте!
Йонатан не міг відповісти, бо рот у нього був зайнятий. Гнав щосили на трьох лапах і в останню мить пірнув у дірку. Ледве встиг сховати хвоста по той бік огорожі, як котел паровозика, не витримавши страшного тиску, з гуркотом вибухнув. Вириваючись зсередини, на всі голоси завила пара, засвистіло, захурчало каміння, полетіли уламки чорного і кольорового металу, кропива і бур’ян, з корінням вирвані вибухом.
— Вибач, — муркнув Коот, випльовуючи пір’їну, яку він ненароком вирвав з хвоста підлеглого. — Лети назад на СП, — вернувся він до наказового тону, — спостерігай, і якщо хтось намагатиметься перешкодити, атакуй з бриючого польоту.