— Слухаюсь! — відповів рядовий Повзик.
Злетівши без розгону, крикнув уже з повітря:
— Дякую!
На нього це було не схоже, не та вдача, однак ті кілька годин, що їх він провів у доброму товаристві, безперечно, вплинули на його поведінку.
З найвищої обмітки було вже добре видно всю територію заводу, бо туман, потривожений вибухом, випав росою на бетон і рештки паровозика. Зволожені конструкції заводу виблискували в усій своїй красі. Дві труби, всмоктувальна і відвідна, які вели до річки і ще зовсім недавно були схожі на ноги жука, зараз були так переплутані між собою, що скидались швидше на почате плетиво светра з грубої сріблястої нитки.
Від воріт до місця аварії бігли робітники з інструментами, дружина самооборони розкручувала довжелезний шланг, щоб запобігти можливій пожежі. В зворотному напрямку галопом мчав лише чорний від вугільного пилу Йонатан. Перескочивши пожежний шланг, промайнув під ногами робітників і одним стрибком, аж хмара сажі знялася з шерсті, злетів на лутку відчиненого вікна диспетчерської.
— Тпрусь, замазуро! — крикнув черговий інженер і вхопив клоччя, замахуючись ним на кота.
Та не встиг він ступити й двох кроків, як заступник командира з повітряних справ, навівши згори приціл на руку з клоччям, ввійшов у піке й довбонув чергового у вухо.
Тієї ж миті капітан Коот стрибнув на розподільний щит і вимкнув струм.
Обидва десантники враз вилетіли назад через вікно.
— Кінець операції! Збір на пункті входу! — наказав Йонатан, перебуваючи у верхній точці свого стрибка.
— Зрозумів. Виконую, — відповів Ерик з бойової повітряної напівпетлі.
Їхні подальші дороги розійшлися, бо Крилатий почав набирати висоту, а Вусатий, підвладний силі тяжіння, приземлився на траву.
Поблизу не було ніякого сховища, тому він просто ліг у затінку, прислухаючись.
Інженер, якого Ерик дзьобнув у вухо, почав кликати на поміч, галасуючи дедалі дужче. Одночасно, перехилившись через підвіконня, він видивлявся винуватців свого нещастя, проте нічого не бачив, бо Ерик уже давно зник у повітрі, а Йонатана маскувала нерухомість, яка врятувала не одного розвідника.
Знеструмлені мотори затихли, насоси качали чимраз повільніше, і капітан подумав з полегкістю, що йому вдалося врятувати блокуючу групу — тобто Бікі, більше вже не присмоктаний до труби, міг вертатись назад до річки. Що Бікі не заблукає, Коот був певен; труба, хоч яка заплутана, виведе, куди треба.
Від міста долинув звук сирени, який наближався з кожною секундою. У Йонатана холодок пробіг по спині. Такого пронизливого сигналу, як у патрульного фіата інспектора Новака, не мала жодна машина. Потерпілий черговий теж почув здоровим вухом цей звук, зліз з підвіконня і, вхопивши телефонну трубку, закричав:
— Міліція! На поміч! Тут дзьобають! Як це кого? Мене дзьобають!
Момент для втечі з місця операції був найсприятливіший. Капітан Коот повернув до дірки, та не встиг ступити кілька кроків, як почув вищання шин директорської машини, що загальмувала на стоянці.
З машини хтось вийшов, але дверцята не клацнули.
Висунувшись з-за бордюру, Коот своїми меткими очима кольору старого золота угледів на сидінні радіотелефон типу «Walkie-talkie»— той самий, що його капрал Тронбонь називав «які-такі». Варто було піти на великий ризик, щоб його поцупити (апарат, ясна річ, а не Тронбоня).
Підкравшись до машини, Йонатан почекав, поки вахтер підійде до заклопотаного слідством Методія Новака й заведе з ним розмову, одним рухом ухопив з сидіння невеличкий апарат в елегантному футлярі із світлої шкіри й через кропиву, через поле помчав до пункту збору — гайочка над затокою, де на нього нетерпляче чекали двоє друзів.
— Від початку операції минула майже година, — сказав Бікі.
— А за планом мало бути двадцять сім хвилин, — дорікнув Ерик.
Йонатан мовчки підняв лапу із закривавленим бинтом і тицьнув йому під дзьоба.
— Пробачення я вже попросив, але так чи інакше, а командир спізнився, — не вгавав Повзик.
— Командири ніколи не спізнюються, — заперечив капітан. — Буває тільки, що їх затримують важливі справи…
Він замовк, обвів приятелів задумливим поглядом і, знявши з плеча ремінець, показав радіотелефон.
— Завдяки цьому «Walkie-talkie», — англійське «уокі-токі» він вимовив бездоганно, хоч і не без шотландського акценту, — ми будемо знати, що діється на місці операції, а точніше, скрізь, де перебуває директор.