Отож чи варто підхоплюватися, ставати струнко й настовбурчувати вуса, почувши посвист крил розвідника, який повертається і за кілька секунд доповість: вузол, зав’язаний з такими труднощами, розплутано?
Однак іще раз перемогла багатолітня звичка. Капітан підвівся, обтрусив шерсть і підняв хвоста.
— Командире! Вони не розплутали жодного метра! — закричав згори заступник з повітряних справ. — Директор стоїть на трубах, зверху, трохи нижче — пані Кася, потім рибалки із спінінгами, діти з квітами, а внизу весь колектив, — доповідав Повзик, сидячи вже на гілці.— Директор щось голосно вигукує, а всі раз у раз змахують руками, ніби збираються полетіти, але нікуди не летять, тільки страшенно галасують.
— Що вигукує?
— Хто?
— Спритек.
— Наказу слухати ви не давали.
— Може, запам’ятав якусь фразу чи хоч слово? Він говорив голосно. Ну, швиденько!
— Ви й запам’ятовувати не наказували.
Капітан зрозумів, що його командирський тон тут не зарадить, тому, зіп’явшись на задні лапи, дотягнувся до гілки, на якій сидів Ерик, і обняв його забинтованою правою лапою.
— Любий Ерику! Бойове завдання ти виконав чудово. Я пам’ятаю, що не було наказу запам’ятовувати, тому прошу тебе як друга: пригадай, про що вони говорили.
— Про те, що забило, — після паузи мовив Крилатий.
— Про паровоз? Про котел? Про пару?
— Ні. Про якусь тверду річ…
— Може, чим забило?
— Еге ж. Він весь час повторював: я-як-ко, я-як-ко.
— О, скот-т-тер’єр кундельбері! — по-шотландськи вилаявся Йонатан і блискавично прийняв рішення: — Ти лишайся, а я побіжу…
— Я лечу з тобою, прикриватиму з повітря, — підхопився Ерик.
— Ви, рядовий Повзику, лишаєтеся і чекаєте на повернення розвідувального патруля, з’ясовувати ворожі наміри я буду сам.
Туман розвіявся, роса висохла, повітря стало прозоре — інспектор Новак напевне вийшов на слід, і капітан цього разу побіг не навпростець, а вздовж берега через шелюгу до того місця, де заводська огорожа впиралась у воду. Поблизу лежало колесо й відірвана паровозна труба — їх закинуло сюди силою вибуху. Спершу Коот хотів був оглянути ці рештки, та потім вирішив зробити це дорогою назад, а тим часом рушив уздовж зарослої кущами пекучої і глухої кропиви й обліпленої реп’яхами огорожі. Стоїчно проповз аж до дірки в бетонній стіні.
За огорожею до нього долітав лише піднесений голос директора, що перекривався оплесками, і раз чи два навіть бурхливими й довготривалими. Лише коли він просунув голову в отвір і, наче радари, наставив обидва вуха в потрібному напрямку, почав розрізняти окремі слова:
— …Я-як конструктор, я-як конгеніальний, я-як координатор, я-як кооператор, разом з товаришкою, що надала справі конкретного ідейного спрямування, даємо моєму винаходові назву Вузол СПРИТ-КА. «Сприт» від Спритек, «ка» — від Катажина. Наш міністр…
Овація на хвилинку перервала промову.
— Наш улюблений міністр, — повторив директор, — привітав нас і повідомив, що вузол СПРИТ-КА, завдяки якому на підприємстві безперервно, повторюю, безперервно..
Знову овація.
— …працюватимуть фільтри, поглиначі, очищувачі, окислювачі й пилососи. Ви спитаєте чому?.. А тому, товариші, що всмоктувальна труба розташована нижче відвідної, тобто вона втягує ту саму воду, яку викидає…
Овація.
— Який пан, такий крам!
Оплески.
— На трубу не розкривай губу!
Сміх. Бурхливі оплески.
— Наш дорогий міністр…
Оплески довготривалі й бурхливі.
— …повідомив, що як-як-конструктор, як-як-корифей і як-як-колективу представник, як-як-комбінату директор маю переказати вам його сердечні поздоровлення і одержати Велику нагороду за створення вузла СПРИТ-КА.
Тепер оплески вже не вщухали, чулися вигуки і спів. Загальне піднесення сягнуло такого рівня, що і Йонатан, сидячи під огорожею, відчув бажання галайкнути, чи то пак вигукнути якесь гасло, — коли зненацька зовсім близько, на щастя, з другого боку бетонного муру, пролунав голос, від якого в Коота похолола в жилах кров.
— Ну то що, громадянко Леокадіє? В цій ситуації слідство ми припиняємо, — сказав інспектор Новак, який, певне, сидів на купі залізничних шпал біля місця, звідки рано-вранці капітан Коот вирушав паровозом на операцію. — Нікого чужого тут не було, нічого лихого не сталося, а черговий інженер сам собі подряпав вухо, коли голився.
— Все воно так, якби не цей радіотелефон, — зітхнула панна Леокадія, вона ж Лоліта. — Старий розізлився і наказав будь-що знайти злодія.