— То треба пояснити йому чи якось інакше на нього вплинути.
— Пояснити йому щось — марна річ, а вплинути на нього, крім міністра, може тільки дочка. Івонка діє на нього як чарівниця.
— От і спробуйте через неї.
— Спробувати можна, але Івонка разом з інструментальним ансамблем поїхала на гастролі й вернеться лише в суботу.
— Тоді будемо шукати, — тихо буркнув представник закону. — Аби лиш потім не шкодував…
— Аби що? — не розчула секретарка.
— Нічого, це я так, — змінив тон інспектор. — Я доповім, що напав на слід. На сидінні автомашини виявлено краплину крові. В лабораторії вже досліджують, кому вона належить.
Почувши таку грізну звістку, Йонатан пірнув в густий верболіз і мимо одірваної труби поповз понад зарослим шелюгою берегом назад.
— Добре, що ти прийшов! — радо зустрів його Ерик і забобонно постукав дзьобом у сірий стовбур. — Ще хвилина — і я полетів би давати відсіч.
— Всупереч наказу? — Коот сердито нахмурився.
— Не можу я так довго терпіти. В мене теж є серце. Краще розкажи, що там було. Варнякав той тип я як-ко, я-як-ко?
— Варнякав.
— Труби розплутують?
— Ні. І не розплутають.
— Ну й чудово!
— Чудово, — відказав капітан, обережно віддираючи реп’яха, що причепився до його хвоста.
— Чому ти засмучений?
— Я?
— Ти, а хто ж іще.
— Треба нам звідси давати дьору. І чим швидше, тим краще.
— І тому в тебе вуса так висять?
Йонатан подивився у воду. Справді, вуса висіли і були вже не чорні від сажі, а сірі, точніше, просто брудні. Попльовуючи на лапи, капітан заходився їх мити і водночас намагався випрямити. Проте марно — чим більше світлішали вуса, тим нижче опускались. Та що там переживати за бойові вуса капітана Коота, коли вся слава від удалої операції впала на магістра інженера Пшемислава Спритека? Чи ж довідається коли-небудь світ, хто насправді зав’язав Коотів вузол? І як тепер сказати хоробрим солдатам про те, що сталося?
— Свій, свій! — раптом засвистів Повзик, сидячи на вершечку горобини, й замахав крильми в бік річки.
З берега якийсь час іще не видно було, кого він так вітає, та ось біля входу в затоку з’явився заступник з річкових і морських справ, який плив, тримаючи в зубах галузку.
Капітан Коот взяв обома лапами ледь укриту молодою зеленню гілочку і тихо мовив:
— Перемога!
— Ура-а-а! — закричали рядові десантники.
— Ура-а-а! — повторили за ними дерева, особливо ті, що брали участь в операції: клен з гострим, наче пазурі, листям, схожим на качачі лапи — він ховав у тіні бойову позицію; тополя, з верхівки якої капітан спостерігав майбутнє поле бою; горобина — злітний майданчик Повзика.
— Солдати! Ходу! Чим більша перемога, тим швидше треба міняти позицію! — коротко мовив капітан.
Коот засунув емальоване відро в густі зарості шелюги і дбайливо прикидав його сухою травою, щоб не голубіло здаля.
Мить міркував, чи не лишити радіотелефон. Інспектор Новак, знайшовши вкрадену річ, припинив би слідство, та раптом хтось інший знайде й забере…
Так подумавши, капітан перекинув пасок апарата через праве плече. На лівому сів Ерик, який, звичайно, міг полетіти вперед, проте не хотів полишати своїх. Ступаючи на зеленкувату овальну палубу, Йонатан глянув у водяне дзеркало й помітив, що його вуса, гордо розпрямляючись, самі собою набувають колишнього бойового вигляду.
На другому березі Бубжі вони знайшли гирло лісового струмка й попливли проти течії. Струмок дедалі вужчав, зарості на його берегах густішали, і невдовзі вони вже пливли під кронами великих старих дерев.
Остаточно впевнившись, що їх ніхто не почує й не побачить, Йонатан зовсім повеселішав і заспівав стару пісеньку нічних десантників:
— Це точно. Співай іще, — заохотив його Ерик. — Я вже схопив мелодію.
Крилатий свистів, Овальний бив у ритмі маршу плавцями по воді, вусатий співав:
Ніхто з них не звернув уваги на те, що Повзик, заглядаючи під час відсутності Коота до радіотелефону, ненароком натиснув клавішу передавача, і цей спів, виляски і свист було чути дуже далеко…