Бікі хотів продовжити свою розповідь і чекав, коли командир докінчить фразу, але з цієї несподіваної паузи скористався Ерик.
— Сиджу я на тій обмітці, небезпечно відкритий з усіх боків. Чекаю. Раптом крик: командир кличе на допомогу. Мав бути гудок, а тут крик. Я — в туман, і як дам чергу по тих заклепках! Вони тільки дзень! бам! бом! — одна за одною. Правду я кажу, капітане?
— Мр-ругу, — підтвердив Йонатан, не підводячи голови від радіотелефону.
— Тільки-но насоси затихли, — провадив Бікі,— я відірвався й поплив кролем до виходу. Траса — наче після завороту кишок… А темрява — хоч в око стрель! Пливу… на поворотах труся боками об борти труб, а виходу нема й нема. Насоси знову запрацювали, почали всмоктувати воду, а я проти течії, проти течії… Чуєте мене, капітане?
— Мр-ругу, — неуважливо муркнув Йонатан і раптом почав прибирати до торби рештки їжі, ховати порожній посуд та бляшанки з-під консервів. — Рушаємо, — коротко кинув він.
— Зараз? — запитав розчарований Бікі.— Тут така чиста вода.
— Негайно, — підтвердив Коот різким, владним голосом і мовив до Крилатого: — Ви, рядовий Повзику, говорили про місце, де, по-вашому, нас важко буде знайти?
— Так точно.
— А як туди дістатись?
— Долинкою правого струмочка під гірку, потім через корчовище знову в ліс і до Цюркави — це струмок так називається. Звідти…
— Звідти Цюркавою до озера Малий Хлюп, — перебив його Йонатан.
— Звідки ти знаєш?
— А озером до «Перепалки», — докінчив Коот. — Тебе ще на світі не було, як я вже це місце знав.
— Точно. До лісової сторожки «Перепалка». Гарантую, що там нас ніхто не знайде.
— То ще видно буде, — муркнув капітан, ступаючи на палубу, тобто на спину Хелонідеса. — Марш.
Дорога до сторожки виявилася важкою. Струмочок так повужчав і змілів, що Овальний раз у раз шургав боками об береги і зачіпав дно животом. Крім того, дедалі частіше траплялися пороги, щоправда невеликі, та для тих, хто звик до морів і океанів, долати їх було непросто.
Повітря теж з хвилини на хвилину ставало задушливіше. Коот і Повзик добре напрацювались і нагріли чуби, перетягуючи Хелонідеса через пороги і скелясті гребені.
Якби ці зусилля супроводилися дотепами й пісеньками, було б легше, проте обидва рядові трохи образилися на командира, а в капітана невідь-чому пропала охота до співів, бо він уперто мовчав.
Близько полудня струмочок лишився позаду. Курним схилом, встеленим сухою глицею, через ріденький сосняк, в якому не було молодого поросту, вийшли на край лісу.
Ліворуч із трьох великих труб, які виднілися на темному обрії, піднімався білий дим, а перед ними лежало широке корчовище.
Земля мала вигляд хворої шкіри з потовщеннями і шрамами, була подряпана пазурами плугів. На дні борозен лякливо тремтіли молоді саджанці, тягли до сонця свої листочки, стараючись пережити сухі дні між дощами, але ці цяточки зелені не могли оживити пустище, яке, немов язик смерті, заповзало через пагорб у глиб лісу.
— Відпочинемо перед виходом із затінку? — спитав засапаний Бікі.
— Ні,— відповів Коот.
— А коли?
— Ніколи, — сердито кинув командир, дивлячись на спину Бікі, на якій ще виднілися не здряпані літери.
Рушили впоперек борозен, через ями від викорчуваних дерев, по висохлій траві й сипучому піску. Сонце припікало все дужче. Хоч повітря й було парке, кожен відчував у горлі суху різь, а курява дедалі товщим шаром вкривала їхнє пір’я, хутро і панцир.
Майже на самій вершині схилу Повзик зупинився і промовив захриплим голосом:
— Я хочу вам тут щось показати й розповісти.
— Серед цього пустирища? — муркнув Йонатан.
— На сонці і без води? — зойкнув Бікі.
— Я знаю тут яму під одним вивернутим деревом, де можна перечекати найбільшу спеку.
— Марш! — наказав Коот.
— Пі-пі, тю-тю! Сам маршируй! — роздратовано свиснув Повзик і, відлітаючи, додав із повітря: — Почекаю на вас з того боку.
Бікі злякався, що лишиться позаду, бо ж капітан теж міг махнути через корчовище, нікого не чекаючи, тому без слова помарширував уперед, енергійно працюючи плавцями. Час від часу він поглядав на Коота, який ішов поруч, не випереджаючи рядового навіть на півкроку й допомагаючи йому у важких місцях. «Чесний він, але черствий і безжальний, — думав собі смертельно зморений Хелонідес. — Ну що б із ним сталось, якби ми відпочили в ямі?»
Та хоч яка дорога довга, а й вона, зрештою скінчиться, коли впевнено й рішуче йтимеш до мети, хай навіть і короткими кроками. Скінчилось і це паскудне корчовище. Невдовзі вони відчули прохолодний подув і запах зелені, які долітали від протилежного узлісся. Зібравши рештки сил, Бікі майже бігом рушив уперед. Опинившись біля перших дерев, він, наче на санчатах, з’їхав на своєму гладенькому пластроні до невеличкого видолинка, зарослого ліщиною. Орієнтувався він на свист Повзика: