— Палив. Але завжди з підвітряного боку й виходив з каюти, знаючи, що я терпіти не можу диму.
— Смердючий дим шкідливий всім. Цигарки курити — здоров’я губити! — Коот спробував скласти віршика про шкоду від куріння, водночас помітивши, що Повзик лишив недоїденим чималий шматок жовтка і знову зашився у темний куток. — Що ти там робиш?
— Нічого.
— То вилазь звідти.
— Не вилізу.
— І чого ти дмешся? Висохли, напилися. Сидимо собі, як удома, підобідуємо.
З кутка почулося чи то схлипування, чи то зітхання.
— Агов, що з тобою, мій друже?
У відповідь — тривале мовчання, потім почувся голос, який майже не схожий був на дзвінке висвистування Повзика.
— Сидимо, як у склепі… Під корінням моєї рідної домівки.
Почувши хриплуватий голос, Бікі і Йонатан згадали, як зовсім недавно вони брели під пекучим сонцем у хмарах куряви, як видерлись на вершину безлісого пагорба й Ерик сказав їм, що хоче щось розповісти. Вони перезирнулись, і Коот поклав лапу на губи, вдаючи, що гладить вуса, а Хелонідес опустив голову у воду на знак того, що розуміє і буде мовчати.
Вогонь уже згас. Йонатан видобув з рюкзака якусь невеличку річ і засунув у попіл, а потім присипав жар тонким шаром піску, очевидно, щоб довше зберегти тепло.
— Як же я можу бути веселим, коли ви жартуєте, а мені весь час перед очима ці три труби й смертельно біла хмара над ними! Я згадую дівчинку, яка збирає суниці й виспівує пісеньку про кота з люлькою, а Йонатан питає, звідки взялися суниці на пустирищі.
Капітан підняв лапу, мовляв, вибачаюсь і шкодую, що нетактовно повівся.
— Я розумію, він спитав просто так, а проте болить. Мені здавалося, що я вже про все забув. Та ось вернувся — і наринули спогади. Тут була пуща, стояв старий і густий ліс, посеред якого ріс наш дуб. Наскільки він був великий, видно з окоренка, що править нам зараз за дах. І виріс він утричі вищий, ніж та триколінчаста труба, на якій я сидів, коли зв’язували Коотів вузол.
— Завдавши п’ять віків на свій горбатий карк, дуб височить, оброслий бородою моху… — продекламував Хелонідес.
— А ти звідки знаєш?
— Від Міцкевича, з «Пана Тадеуша».
— Йому було не менше п’яти віків, — ствердив Повзик. — Наша родина жила на ньому завжди. Один із моїх прадідів літав звідси аж під Відень і викрешував дзьобом іскри на ладівниці солдатів-піхотинців, коли в когось, бува, псувався замок у рушниці. Король Ян хотів його навіть лишити в оркестрі, щоб висвистував, але він не захотів служити у війську, повернувся в наше дупло на дубі.
— Добре, коли є власне дупло, — промуркав Коот, але так тихенько й невиразно, що ледве розчув сам себе.
— Коли я вилупився з яйця й почав не тільки голодного дзьоба розкривати, а й дещо вже розуміти, мати розповіла мені страшну казку про те, як один учений, проте дурний чоловік вирішив вирубати велику галявину в самій середині лісу й тут, де стоїть наш дуб, збудувати завод. Казка мала щасливий кінець, бо мудрі люди не дозволили йому цього зробити.
Бікі витяг голову з води, щоб глибоко й з полегкістю зітхнути.
— Завчасу не радій, — мовив Повзик, виставляючи голову з темного кутка на світло. — Далі все було набагато сумніше й трагічніше. Я ріс швидко, та ще швидше виростали ті три труби. Чи міг я подумати, що то націлені на нас гармати. Коли вони почали диміти й отруювати дерева, батько вирішив написати скаргу, дійти до найвищих властей, та як полетів, так досі й не вернувся.
— Це наче в горах — чим вище піднімаєшся, тим повільніше йдеш, — сказав Бікі, щоб утішити товариша. — Довго не вертається, значить, не сьогодні-завтра викладе справу заступникові помічника віце-міністра, а може, й самому віце-міністрові.
— Що з того! — Ерик аж лапою притупнув від злості.— Дим отруїв слабші дерева, тому й постановили їх вирубати. Говорили навіть — це для того, щоб дужчі дерева краще розрослись. А як почали рубати, то вже не розбирали, де яке, — стинали все підряд.
— Ну, а твій дуб, Ерику, з ним що?.. — спитав Бікі.
— Під наш дуб харцери привели сивого добродія з якоїсь поважної установи, і він причепив до стовбура табличку, що це пам’ятка природи. Хотіли як краще, але цей шмат бляхи зеленого кольору став безпосередньою причиною трагедії.
— Шмат бляхи? — здивувався Хеланідес. — Яким чином?
— Бо заспокоїлись, — висловив здогад Коот.
— Бо ми заспокоїлись! — луною озвався Повзик. — Відтоді, як полетів батько, я став нервовий, не смакували мені навіть найкращі комахи, раз у раз виглядав з дупла, крутив головою, сподіваючись побачити батька, а коли внизу почали, наче голодні вовки, завивати шакали, вирішив тікати. Залізні зуби з лютим скреготом гризли стовбури чимраз ближче. Дерева стогнали і з шумом гупали на землю. Я плакав від страху, і тоді мати полетіла зі мною вниз, показала табличку з намальованим на ній силуетом птаха й сказала: «Спи спокійно. Нас не спиляють».