Він підбіг до телефонної будки, схопив трубку.
— Амеліє! Це я, твій Бонавентурек… Ні, нічого я не пив, це дерева в садках пилками… Ні, ріжуть усе підряд безжально. Слово улана… Грай, люба! Бери мою сурму і грай!
Хвилиною пізніше пані Амелія повідомила про нечувану подію пані Валентину і пані Держиславу, які протягом наступних шістдесяти секунд поінформували кожна двох сусідок, що збільшило кількість посвячених осіб до семи. Потім Амелія підняла по тривозі ще двох; неважко полічити, що на третій хвилині про злочин довідалося ще вісімнадцять, а разом двадцять сім осіб; на четвертій — 81; на п’ятій — 243; на шостій — 729, а на сьомій… У містечку жило близько п’яти тисяч чоловік, тому на восьмій хвилині знали вже не тільки всі, а півтори тисячі були повідомлені навіть удруге.
Та перш ніж це скоїлось, сторож, вийшовши з будки, побачив, що пані Малінковська, яка встала на світанні прополоти грядку полуниць, теж помітила неподобство і рушила підтюпцем до найближчого лісоруба.
Не встиг сторож-улан доспівати сигнал атаки, як Маліновська гнала вже галопом.
— Ге-ей!.. — вигукнув він, коли вона замахнулась, і — Гоп! — коли наділа моторизованому лісорубові кошик на голову.
Вз-з-з! — завивала кинута на землю пилка, яка, не зустрічаючи опору, набирала дедалі вищі обороти.
— Ва-а! Ву-у-у! — верещав приголомшений лісоруб, мотаючи головою на всі боки й марно силкуючись зірвати кошик, який заклинило на вухах.
Урешті він виламав кілька лозин і визирнув на світ, наче з-під заборола.
— Рятуйте! Кровопивця! — репетував він, але ніхто з товаришів за шумом моторів не міг його почути.
— Допоможіть! Божевільний із пилкою! — кричала пані Маліновська, махала червоною хустиною, щоб її видно було здалеку, і лупцювала здоровенною сапою по кошику, не даючи жертві опам’ятатися, поки не набіжать люди.
На третій хвилині Лись-Блись побачив, що робиться, на четвертій зібрав підмогу, а на п’ятій гуртом забрали в пані Маліновської сапку і вхопили її за обидві руки.
— Що він вам зробив? — спитав Лись-Блись, коли останній мотор, зупинивши зубатий ланцюг, нарешті замовк.
— Ліга! — зарепетувала полонянка.
— Ногами хвицяє? — не зрозумів лисий. — Та він же не кінь… А от голова в нього не з капусти, щоб її в кошик запихати.
— Ліга! На поміч!
— Слухайте, заткніть пельку, бо як мені урветься терпець… — шарпнув себе лисий за бакенбарди, що було ознакою крайнього роздратування.
— Ліга жінок, до мене! — переможно вигукнула пані Маліновська, яка була головою місцевого відділення жіночого товариства, і, вирвавши праву руку, ляснула бороданя по лисині.
Лись-Блись хотів дати здачі і вже був розмахнувся, та раптом, глянувши назад, завмер на якусь мить, а тоді відчайдушно крикнув:
— Тікаймо!
Капрал Повзик, фіксуючи ці події з верхівки високого ясеня, вчасно здогадався, що от-от має виникнути вибухонебезпечна ситуація. Він бачив бойові колони Ліги жінок, які підтягувалися з-за річки спареними рядами, помічав відблиски сонця на вістрях парасольок і гострих деталях, витягнутих з демонтованих кухонних роботів.
Ерик не був кадровим військовим, проте і в ньому прокинулася солдатська душа, успадкована від того предка, що викрешував іскри в рушницях вибраницької піхоти під Віднем. Із захватом дивився він на прелюдію битви, одночасно стараючись нічого не пропустити з почутих вигуків, щоб потім переказати все Коотові, коли той спитає про якесь «я-як-ко» чи щось подібне.
На вигук пані Маліновської: «До мене!» — колони розсипалися поротно в стрілковий цеп і побігли, але до сутички не дійшло, бо супротивник, покидавши в полуницях і в салаті своє механізоване знаряддя, відступив у тил, заховавшися в таборі, тобто у вагончику.
Загони Ліги оточили його з усіх боків, проте замість того, щоб копати окопи, викочувати гармати чи готувати фашини й драбини до штурму, почали взаємно вітатись, кланятись і обмінюватись враженнями:
— Цей Лись-Блись по п’янці позначив дерева, а потім — усе під шнурок.
— Ні очей, ні серця. Якби хтось жовту підв’язку носив, то йому б ногу відпиляли.
— Ох і буде ж їм, ох буде цього разу — навіть заморський флімонодендрон не пожаліли!
— І не менше десятка абрикосів, куплених на валюту.
— Схоже, що вітер напрямок змінить, тоді садкам все одно кінець, бо перший дощ їх цементом забетонує.