— Не зміг би, — хвилину помовчавши, щиро признався Повзик.
Хелонідес, який під час співу торкався носом важкої китиці бузку, трохи відсунувся, щоб запах не перешкоджав ловити кожне слово дискусії.
— Запитання друге: чи усвідомлення того, що Пшемислав Спритек має одержати Велику Нагороду Міністра за нашу спільну операцію, додало б вам сил у нашому виснажливому переході?
— Ні,— сказав Ерик.
— Ні,— підтвердив Бікі.— Навіть окрилений успіхом, я під кінець уже ледве повз.
— Запитання третє…
— Здаюсь, громадянине капітане! — доповів Повзик. — Але ж це не означає, що командир може брехати!
— Не означає,— відповів Коот. — Але він має право говорити рівно стільки, скільки треба знати підлеглим, коли ті виконують бойове завдання.
— А після бою? — спитав Хелонідес.
— От-от, — підтримав його Ерик. — Під час перерви в діях?
— Під час паузи в операції,— поправив його капітан.
— Еге ж! А то я наговорив тобі всякої всячини, а ти тепер будеш на мене злитись.
— Якби я тримав у душі хоч крихту образи, — серйозно мовив Коот, — командира з мене не вийшло б. Хто не цінує критики з боку підлеглих, тому краще командувати мітлою, і то на пасивній ділянці фронту.
— Чому мітлою?
— Бо в неї немає своєї думки і вона не критикує того, хто нею замітає. Один із видатних композиторів, хоч і не дуже високого рангу, навчив мене на самому початку служби, що пасічник найбільше цінує бджолу, яка жалить, бо знає — вона одна з найенергійніших у рою. Цінує і любить.
— То що ж усе-таки можна говорити солдатам після битви? Ти, капітане, так нам про це й не сказав, — нагадав сержант Хелонідес.
— Від друзів не повинно бути таємниць, — відповів Коот. — І поганий той командир, який не є другом своїх солдатів.
— ЕЙ, — мовив Бікі.
— ЕЙ, — свиснув Ерик.
— ЕЙ, ЕЙ! — підтримав їх Йонатан. Голос його був веселий і бадьорий.
— «Вузол Спритека» звучить так само, як, приміром, назва будинку відпочинку — «Нервова гикавка», — пожартував Бікі і, зсунувшись до озерця, хлюпнув водою на своїх приятелів.
— Інкубатор «Курчата під яструбом», — засміявся Ерик і крилом полоскотав капітанські вуса.
— Ми ще почуємо й про дубовий заказник імені Лись Блися, — зітхнув Йонатан і в дикому стрибку вдав, що хоче пацнути пазурами хвіст черепахи, який виднівся з-під панцира.
Добрих чверть години вони буквально ходили на головах — вибрикували, гоцали, робили карколомні стрибки, пирхаючи, муркаючи, висвистуючи, хихочучи, а тоді вмостилися під квітучими кущами бузку. Потім іще довго лежали — хто на сонці, а хто в затінку, сопучи від утоми й час від часу здригаючись від нападів безжурного сміху, який наповнював їх від кінчика дзьоба, носа чи вусів аж до такого різного у кожного хвоста.
Коот дмухнув собі на груди, здимаючи пилюку з нагородних планок, погладив лоба, позначеного навскісним шрамом і несподівано поважно й тихо сказав:
— Як приємно відпочивати, сперечатись, жартувати в компанії однодумців! І навіщо вона нам, друзі, ця шарпанина, яка може нам щохвилини коштувати здоров’я, а то й життя!
— Ти перебільшуєш, — свиснув Ерик. — Завжди можна пурхнути, відскочити, втекти на другий бік стовбура.
— Або ту частину тіла, яку можуть дряпнути чи вкусити, сховати під панцир і перечекати небезпеку.
— Не так усе просто, мої любі,— похитав Йонатан посивілою головою. — Адже Бікі, присмоктаний до труби, міг пропасти назавжди, мене з Ериком мало не розірвало вибухом і не вбило твердо звареними яйцями, а всі троє ми були, а може навіть і весь час перебуваємо, під загрозою кримінального процесу, — я маю на увазі викрадення радіотелефону, — отже, за крок до тюремного ув’язнення.
— Може, віддати його в бюро знахідок? — запропонував Хелонідес.
— Правду кажеш, капітане! А раніше в «САМЕКСІ» з нашого сержанта ще б трохи, і зварили б юшку! — вигукнув Повзик, пускаючи повз вуха пропозицію Бікі.— А цей лисий торговець живим товаром, який хотів продати мене в неволю! Банда хуліганів, зграя негідників, кліка махінаторів, у яких до того ж уяви ні на гріш. Нищать землю, по якій ходять, воду, яку п’ють, повітря, яким дихають. Треба клювати, дряпати, кусати, як тільки можна й при першій-ліпшій нагоді. Веди нас, вождю!
— Ну ти ж і запальний, — усміхнувся капітан. — Після Коотового вузла і «Лісових привидів» нам слід добре відпочити. Я згадав про загрозу для життя і шарпанину, яка нищить нерви й здоров’я, не на те, щоб заохотити ескадру до нової битви. Зараз нам треба, щоб нашу справу в архіві інспектора Новака привалили інші течки і щоб її трохи пилом покрило.