Повзик пообіцяв знайти його серед гілок і скинути, як тільки стане видно. Попросившись виступити, він жваво висвистав сонату для дзьоба соло з варіаціями, закінчивши її таким темпераментним і запальним алегро, що зірка естради вхопила його в свої музичні руки у зелених рукавичках, поцілувала в обидва крила й запропонувала:
— Співай з нами в ансамблі! Якщо пропустити такий свист через підсилювачі, то навіть старт найбільшого реактивного літака у порівнянні з ним видасться людям дзижчанням захриплого від простуди комара.
— Спі-ва-є Пши-лєп-па! Па-па-па! — почав скандувати майстер Радоха.
Коли решта публіки підхопила його заклик, Марієтта вклонилась і зітхнула:
— Якби хоч ударні інструменти були.
— Зіпріть мене спиною на цю вербу, — тихенько попросив Бікі й голосно додав: — Зараз ви почуєте вступ до «Болеро» композитора Моріса Равеля.
Соло барабанного дробу було виконане плавцями на пластроні з таким відчуттям такту, настільки майстерно, що Марієтта, аплодуючи, закричала на повний голос:
— Браво, браво!
Тепер вона, вже не зволікаючи, зробила кілька рухів, щоб розігріти голосові зв’язки, і заспівала свій супершлягер останнього тижня.
Футболіст Радоха дістав з нагрудної кишені плоску пляшечку, почастував лісника Видерка й Повзика, хильнув трошки сам і запропонував Крилатому:
— Називай мене просто Ясь. А ти, брате, винахідливий. Сідай де хочеш, можеш навіть у мене на голові.
— Нічого там немає цікавого, — набивав собі ціну Ерик. — Якби комаха якась або жучок на ній був…
— Чи не забагато ти собі дозволяєш?
— Чого б це? Апетит у мене добрий, можу врубати й сотню жуків, якщо не більше.
— Якщо ти такий рубака, то допоможи мені відклепати глушник від труби, щоб машина ревла, наче реактивний трактор…
Тим часом Марієтта взяла Хелонідеса на коліна й співала йому різні пісеньки, вистукуючи ритм на панцирі.
Йонатан з лісником ніяк не могли дійти згоди, куди їм завтра вранці краще вибратись: по рибу чи по гриби, не беручи чомусь до уваги, що стоїть рання весна і в лісі ще немає навіть суниць.
Отак вони собі весело й дружньо розважались, аж поки близько півночі пані Видеркова, яка перед тим делікатно вручила горішки Ерикові, пучечок салати Бікі й баночку меду Йонатану, нагадала їм, що завтра теж буде день, тож годилося б трохи відпочити.
— Товариство, хвилинку уваги, — гречно звернувся до всіх центр нападу. — Перш ніж прозвучить фінальний свисток, я хочу в даний момент про щось повідомити…
— В даний момент — тут не звучить, — наважився перебити його Бікі.— Ви хочете нас просто про щось повідомити.
— От уже що ні, то ні! Не хочу, а прагну. Не просто, а в даний момент. І не про якусь там дрібницю…
— Ясю, не грайся словами, давай прямо, без дриблінгу, лупи у ворота, бо як довбону дзьобом у вухо…
— Добре, старий. Б’ю з центра поля, — погодився Радоха. — Ви — перші істоти на планеті Земля, кому я від імені панни Марієтти і свого власного імені повідомляю, що вона моя наречена, а я її наречений. Гіп-гіп, ура-а!
— Ура-а! — весело підхопили всі.
Марієтта, користаючись із загального пожвавлення, щось нашіптувала Хелонідесові на вухо, а він поважно кивав головою. Перевіривши, чи Ясь не дивиться, панна Пшилєппа засунула під панцир Бікі якусь невеличку річ, що жовто блиснула в світлі пригасаючого вогнища.
— Може, піском присипати, бо погода суха, — сказав лісник.
— Я посиджу, постережу, поки жар потемніє,— запевнив Йонатан, вкриваючи себе краєм ковдри — над водою піднявся туман і потягло холодом.
— Побуду з тобою, — мовив Хелонідес, коли люди пішли.
— А для мене місце де? — спитав Повзик і, не чекаючи відповіді, почав умощуватись між м’якими теплими лапами Коота. — Я хильнув сливовиці з пляшечки цього спортсмена, то тепер до ранку очей не склеплю.
— Тебе тягне до алкоголю? — з турботою в голосі спитав Бікі.
— Іноді,— щиро признався Ерик. — І все через ті дурні мухи.
— Тобто?
— Я не розповідав?
— Ні.
— Мухи їдять усе підряд, тож коли в лісі з’явилися різні отруйні дими, хлорофоси, ДДТ і т. д., кожна цокотуха була набита наркотиками, як гармата порохом. Мух їли павуки, павуків — мій тато, і я, ще в яйці, був уже трохи наркоманом.
У багатті стрельнув сучок, Повзик замовк, а потім докінчив:
— Іноді тягне, але як подумаю про маму, не беру й краплі до дзьоба. Сьогодні було так весело, я забув про все і… А втім, чого це я буду вам усе розказувати! — раптом розсердився він.