— Я теж про все-все розказував, — заспокійливо мовив Бікі.
— Ти розповідав, а Йонатан — ні.
— Ви й так багато про мене знаєте, — лагідно мовив Коот.
— Багато, — погодився Хелонідес, — але ж не стільки, скільки ти про нас.
— Давай усе від початку, — зажадав Повзик. — Люди сплять, саме нагода звірям у таку ніч звірятися.
Важко вибирати пору для сердечних розповідей, опираючись на прогнози Гідрометеоцентру, та якщо чистота неба заохочує до очищення думок від хмар і туману, то час на дружню бесіду був якраз слушний: на безхмарному небі кольору кашмірського сапфіру, перев’язаного на заході орденською стрічкою Чумацького Шляху, зорі здавалися діамантиками, розкиданими в безмежному просторі неуважними і закоханими космонавтами.
— Лев уже перескочив найвищу точку на своєму шляху, — сказав Коот, піднявши лапу до неба, — але його найяскравіша зірка, Регулус, яку він носить на грудях, все ще майже точно показує на південь.
— Тіу-пі! Де лев, який лев? — свиснув Ерик.
— Сузір’я, — пояснив Бікі й обвів плавцем контур космічного звіра.
— А за ним, трохи нижче і ближче до заходу, Діва із зіркою Колос в руці, яка світить, наче півтори тисячі сонць.
— Вигадує наш генерал, як шовком шиє,— тихенько шепнув Повзик.
— Ні. Просто кожен її промінь іде до нас двісті років, тьмяніє в мороці й розпорошується. При нагоді, Ерику, я тобі про все це розкажу.
— Що ви там шепочетесь?
— Та це ми, Йонатане, деякі астрономічні питання з’ясовуємо.
— Збирався говорити про себе, а сам Коперника вдаєш. Крутійство це, та й годі,— з притиском промовив Повзик, що свідчило про одне: сливовиця не найліпшим чином подіяла на його й так не надто лагідну вдачу. — Будеш розповідати чи ні? Сам казав, що ніч добра для звірянь.
— Саме такої ночі, тільки трохи раніше, коли Діва, ще стоячи ногами на обрії, тримала за задню лапу Лева, який приготувався до стрибка…
— Це значить, березневої,— шепнув Бікі на вухо Крикові.
— Мій батько, Вітослав Коот, старший сержант БриКоНіДесу, спускався на парашуті у ворожий тил, на всі заставки кленучи відсутність хмар, дощу й туману, що робило його, підвішеного між небом і землею й освітленого місяцем, наче прожектором, легкою здобиччю для будь-кого з ворогів, зачаєних у темряві внизу. «Навряд чи знайдеться на світі ще один такий геройський ідіот, який дозволив би себе скинути при такій погоді», — думав він, підтягуючи стропи, щоб приземлитися спиною до вітру. Тільки-но він так подумав, як побачив трохи вище перед собою другого парашутиста. «Кокер-спанієль, ердель-пінчер! — вилаявся він. — Вдруге мене скинули, чи що?»
Коот зробив паузу, щоб перевести подих.
— Як це? — спитав Ерик. — Хіба так буває?
— Оптичний обман в стані психічного напруження… — висловив здогад Бікі.
— Ніякого обману, мій любий. Як тільки тато приземлився, ще не встигнувши згасити наповнений вітром купол, той другий стрибун упав йому майже на голову і, ні про що не питаючи, кинувся у рукопашний бій з вигуком: «Мас!» Батько ухилився від удару, вдавшись до «сальто пепі», одного з найзнаменитіших прийомів польського карате, і з родовим бойовим вигуком: «Мак, мак!» — уже збирався садонути напасника подвійним хуком, коли раптом усвідомив, що різниця їхніх бойових закликів полягає лише в написанні — отож це, напевно, союзник, а може, навіть родич. Зупинитись йому було неважко, оскільки під час сальто він геть заплутався в парашутних стропах. «Аві?» — вигукнув пароль і тут-таки почув у відповідь: «Ти!» Судячи з пискливого голосу, відповів коротковусий шмаркач.
— Люблю, коли добре кінчається, — сказав Повзик.
— Це ж треба, щоб такий збіг обставин! Але як сталося, що вони не зустрілися в літаку? — спитав Хелонідес.
— Бо то були два різні літаки, — пояснив Коот. — Однак не випереджайте події, бо до щасливого кінця ще далеко. Під час обміну паролями куполи парашутів, наповнені повітрям, тягли обох десантників по землі, і зупинились вони тільки тоді, коли, проскочивши через відкриті ворота, опинилися біля ворожих казарм.
Почулися чужі команди, пролунав сигнал тривоги, і з усіх боків почали збігатися солдати. Обидва парашутисти, не змовляючись, допустили їх на штурмову відстань, а потім як пальнули з восьми стволів.
— З восьми? — здивувався Бікі.
— Такого не може бути, — пирхнув Ерик.
— В кожній лапі по пістолету.