Він рушив ступою, але вже через кілька кроків перейшов на рись, з рисі — на галоп і, чуючи у вухах наростаючий посвист вітру, мчав великими стрибками просто на жовто-чорний розтривожений пояс. Його вже помітили оси-дозорці і з бойовим гудінням стрункою ланкою пішли в атаку з боку вусів. Ерик, який ішов угорі ззаду і з правого боку, збільшив махи крил і, переходячи у піке, зрізав усіх трьох ос ударом дзьоба.
Цієї ж самої хвилини капітан злетів над медовим поясом і перейшов у чвал. Момент несподіванки дозволив йому відірватися на кілька метрів, розвилка вулиць дала нагоду змінити напрямок, але в погоню рушив цілий полк, озброєний жалами. Оси наздоганяли його.
Йонатанові здавалося, що він уже чує ядучий запах нашатирю, яким агент Зет буде змащувати йому місця укусів, він уже збирався (який жах!) по-собачому підібгати хвоста, щоб стати меншим, коли почув дворазовий свист:
— Тіу! Тіу!
Це взводний пілот, зробивши раптом мертву петлю, атакував ос із тилу. Двох проковтнув, трьох розтрощив і, зламавши їхній стрій, розпочав бій у вертикальних фігурах, а в критичні моменти застосовував маневр розвороту в напрямку сонця, щоб його проміння осліплювало переслідувачів.
Однак приголомшлива кількісна перевага все ще була на боці ос, а Повзика зв’язувала необхідність вести постійне наземне спостереження. Полк переслідувачів починав уже брати командира, який не збавляв ходу, з обох боків у кліщі, і коли не зліва, то справа от-от мало влучити жало, як раптом з’явилася неочікувана допомога: три синиці у тісному строю вдарили в лоб і вже за хвилину оси-переслідувачі перетворились на переслідуваних.
Коли після завершення погрому взводний пілот, вдячно висвистуючи, робив над полем бою коло, одна із пташок з жовтим черевцем і білими щічками прощебетала:
— Скажи Йонатанові, що ми пам’ятаємо про свіжу солонину, почеплену взимку на неоновій рекламі «Гіперсаму».
Ведмедики Барнаба і Барнабаба, долизавши круг до кінця, зіткнулися носами. Зрозумівши, що спектакль скінчився, самі повернулись до дресирувальника і без вмовлянь сіли в машину.
Оси, розчаровані браком меду і стомлені від марної боротьби з ведмедями, зібрались у великий рій і відлетіли назад до лісу.
Будинок радіовузла був оточений і взятий під спостереження з усіх боків.
— Агов, ви там, виходьте! — гукнув інспектор не дуже голосно, щоб не порушити третьої вимоги терористів. — Ви оточені.
Оскільки ніхто не відповідав, Методій Новак, як уже не раз бувало за довгі роки служби, вирішив сам особисто вступити в лігвисько терору, хоррору, мар-рмеладу. А що був убраний в цивільне — блакитні джинси і оранжеву футболку, в яких вирушив уранці, аби відпочити на березі річки, то попросив в одного з колег кашкета. Навіть незначна деталь одягу додає поваги й відваги.
— Іду, — повідомив він. — Передайте по лінії, що це я, а не вони.
— Це інспектор… Це Новак… Це він, сам Методій… — покотився шепіт ліворуч уздовж цепу і вернувся з правого боку, то якнайліпше доводило — кільце оточення не має розривів.
Методій поправив кашкета перед вітринним склом, набрав глибше повітря в легені і з магазинного напівмороку, із запаху прив’ялої гички вийшов під сонце на голий брук.
Перше, що він відчув, — на вулиці пахло зовсім інакше, ніж звикле. Де й дівся сморід від автомобільних газів, розлитого пива, в горлі не дряпало від диму міцних сигарет. А ще ж і лагідна тиша, порушувана лише легеньким шелестом вітру в молодих липках, які вигрівалися в травневому теплі.
«Як тут гарно стало… Отуди к бісу! — висварив він сам себе подумки. — Це вже, мабуть, на мене починає діяти пропаганда противника».
Сміливо перетнувши безлюдну вулицю, Новак наблизився до лігва терористів і енергійно й рішуче постукав.
У відповідь — тиша!
Відчинивши вхідні двері студії, інспектор постукав ще раз і сказав:
— Відчиніть.
Тиша. Повинен був сказати: «Іменем закону, відчиніть», — та, видно, недаремно він подумав перед тим про вплив ворожої агітації, бо ні сіло ні впало:
— Відчиняйте! «Тер-рор, Хор-рор»… — зрозумівши свою помилку, в останню мить змінив інтонацію і додав: — Це «Мар-рмелад»?
— Ні, — озвався зсередини тоненький, але сміливий голос.
— А хто? — спитав здивований Методій, натискуючи ручку дверей.
— Це я, — відповів Зефірин, стоячи серед студії.
— То ти не в цирку?
— Ні. Я з ведмедями приїхав.
— Чого ж я тебе не помітив?
— Бо я сховався в багажнику, а потім, коли всі дивилися на Барнабу і Барнабабу, ніхто не бачив, як я виліз і підповз, щоб бути першим і схопити і видати в руки міліції.