— Схопити чи попередити, Зефірине?
— Яка різниця, пане інспекторе, коли їх тут уже не було.
— Це правда?
— Щоб мені не бачити моєї бабусі!
— І ти нікого й нічого тут не знайшов?
— Нікого — це точно.
— А що?
— Рукавичку. Зелену, — признався рудий і, витягаючи її з кишені, попросив благальним тоном. — Дозвольте мені відрізати один палець, а то хлопці не повірять.
— Ти гадаєш, це шеф банди носить зелені?
— Та ні. Це знаменита зелена рукавичка Марієтти. Доказ того, що вони її справді схопили й тримають у сховищі.
— Почекай хвилинку, — сказав Методій і, відчинивши вікно, покликав: — Войтасику, до мене!
Коли повернувся, на столику диктора лежала рукавичка вже тільки з чотирма пальцями, а Зефірина з п’ятим, до речі, мізинним, не було.
Цей мізинний палець від рукавички виявився, одначе, найважливішим, бо коли Зефірин демонстрував свій трофей хлопцям на трибуні стадіону, вболівальники знайшли в ньому згорнуте у кільце волосся, в якому вони безпомилково впізнали кучерик Яся Радохи, закручений по спіралі від частих прийомів м’яча головою при подачах з кутового. Тепер уже не було ніяких сумнівів у тому, що викрадачі казали правду.
З години на годину зростав неспокій: чому перестали передавати повідомлення? Чи, бува, не означає це чогось поганого?
Установи не працювали, тому що був вихідний день. Представники влади Міста або ж користались із заслуженого відпочинку, або не хотіли показуватись на люди у зв’язку з непевною і делікатною ситуацією. Однак громадськість розуміла, що ниточки від усієї цієї справи надійно тримають досвідчені руки інспектора.
Йшли до нього з усіма тривогами й сумнівами, посилали делегації із запевненнями дотримуватись потрійної поміркованості до четверга, а в колах меломанів аж до суботи.
Опівдні дедалі частіше почали надходити чимраз гостріше сформульовані прохання встановити контакт з викрадачами, а після обіду люди вже не просили, а вимагали.
«Поспішив ти, брате, — подумки покартав себе інспектор. — Навіщо було викурювати їх з радіовузла? Найбільший клопіт тоді, коли передчасно наполохаєш злочинців».
— Войтасику! — покликав він помічника.
— Слухаюсь.
— Той ваш моторист уміє робити моделі вітрильників?
— На службі я йому цього не дозволяю, але вдома у нього багато.
— Мені потрібно п’ять штук. Не обов’язково гарні, аби не тонули.
— Зараз скажу, щоб приніс.
— І повітряних кульок мені організуйте. Таких, щоб літали.
— На карнавалі було б легше дістати.
— Я вас, Войтасику, не до танцю запрошую, а командую.
— А щоб його, цей нашатир, тайфун здмухнув! — лайнувся Добромир. — Панно Зосю, винесіть, будь-ласка, цю пляшку на горище, бо вона зіпсує нам нашу вечірку.
Дівчина підвелася з крісла і безшумно, як дух, виконала прохання.
— Якраз позавчора я отримав посилку з Цейлону від мого друга Котелявулі. Кілька років тому я врятував йому життя, зупинивши громовим матроським прокляттям розлюченого слона, який мчав до нього. На знак дружби ми посадили біля підніжжя Підуруталягаля три кокосові пальми, і тепер щороку регулярно отримую їхні плоди. Дізнавшись про ваш візит, я зразу ж надрізав горіхи мачете і поставив кокосове молоко в холодник.
Розповідаючи, Добромир наповнив перлисто-рожевуватою рідиною келихи різної форми, кожен з яких відповідав індивідуальності того чи іншого прибульця. Жалюзі на вікнах були опущені, в мансардній кімнаті панував приємний напівморок, тихо крутився тропічний вентилятор, женучи прохолодне повітря.
— Купили його в Шанхаї на мосту Дев’яти поворотів, куди вентилятор потрапив з кают-компанії трансокеанського судна, яке відслужило свій вік. — Лежачи в наповненій водою мисці, Бікі впівголоса розповідав про це Ерикові, який зручно вмостився головою вниз на рейці гратчастої циновки туку-туку, привезеної з Нової Зеландії.
— Ну, а тепер, мої любі, кому рому й скільки? — спитав боцман і, не чуючи відповіді, додав упевненіше: — Я, приміром, доливаю третю частину, але є і такі, котрі люблять половину на половину.
— Всім по краплі,— постановив капітан, вмощуючись у глибокому кріслі.— Або, скажімо, по дві: першу для аромату, другу для смаку. Бо ми, пане боцмане, категорично проти всіх різновидів пияцтва.